Бомжі-раби в Запоріжжі, сирота на ланцюзі в Херсоні – ці факти експлуатації людини людиною, українців українцями жахали нас минулого тижня. Ми обурювалися, як можна було до такого докотитися, а правоохоронці рапортували – злочинці будуть покарані.

Але приватних підприємців, які перетворили співвітчизників на справжніх рабів, не можна карати в жодному випадку.

Дрібні баришники з провінції завжди були, як п'явки у ставку, індикатором екологічного стану довкілля: вони першими реагують на щонайменші потрясіння. У 90-х саме вони першими брали в руки візки, вони першими їхали на заробітки, вони будували кіоски, першими вкладали первинний капітал у пекарні і ковбасні цехи. Тепер вони першими пристосовуються до нових економічних умов.

Працівник, якого господарі тримали під замком в клітці для собак, на одній з ферм в Харківській обл. Липень 2008 р. фото: УНІАН

Нікого дивує, що кожен некваліфікований робітник вважає за можливе рано чи пізно придбати в приватну власність квартиру, купити нове авто і щороку міняти мобілку. Число налаштованих на надспоживання людей вже таке, що економіка в її нинішньому стані не здатна задовольнити всі запити.

Тому приватні підприємці, які розташувалися на першому щаблі «харчового ланцюжка», відреагували цілком передбачувано: щоб забезпечити постійне і стабільне задоволення своїх зростаючих потреб, вони почали позбавляти одноплемінників аналогічного права. Тобто, простіше кажучи, відбирати у слабких їхній додатковий продукт.

У них немає виходу, оскільки дрібний і середній підприємець не відповідає за економічну стратегію держави. Це доля політиків і, на крайній випадок, тих, кого ми називаємо олігархами. Але за 18 років вони не запропонували приватникам, окрім придбання нерухомості в Києві, інших інструментів інвестування і накопичення коштів. Посилює ситуацію світова криза, яка позбавляє доступу до відносно дешевих кредитів. Виходу немає – вижити можна тільки відвоювавши право на добробут силою.

Різниця між рабством, у яке зазвичай потрапляють дівчата і заробітчани, і рабством останнього зразка в одному: у борделі чи на будівництво заманюють обманом. Тобто, шахраї визнають, що не можуть прямо нав'язати потенційній жертві свою злочинну волю. Тепер жертви просто викрадають, показуючи, що у них немає ніяких прав. А почали з найбеззахисніших, за яких нема кому заступитися.

Верховна Рада 18 років не може ухвалити Трудовий кодекс. Тим часом він вже ухвалений працедавцями за мовчазної згоди трудящих. Багато хто працює понад 40 годин в тиждень, не маючи жодних соціальних гарантій. Від херсонського сироти на ланцюзі такі працівники відрізняються тільки тим, що їм залишають зарплату і вони можуть звільнитися. Якщо знайдуть іншу вакансію у своєму регіоні.

Як може виглядати українське суспільство з легалізованим рабством? Воно не дуже різнитиметься від того, що існує.

Постраждають тільки юридичні евфемізми – «малозабезпечені», «прожитковий мінімум». Тобто, доведеться скасувати термінологію, покликану приховати правду про те, що мільйони громадян не можуть забезпечити собі гідне існування.

Все решта залишиться, як є: тяжко відпрацювавши 20-25 років на господаря, раби будуть приречені на повільне вмирання від голоду і хвороб (ви ж не будете стверджувати, що на нинішню пенсію можна ЖИТИ).

Безкоштовні поліклініки і лікарні можна буде закрити з чистою совістю. Все одно медицина існує тільки в платних клініках. Навіщо ж утримувати за рахунок бюджету установи, що займаються мережевим маркетингом на користь іноземних фармацевтичних компаній?

Мінімальні зарплати по 600-700 грн можна не платити, замінивши їх на щоденну юшку, батон хліба і жменю гречки. Це буде корисніше за імпортні продукти, що їх «малозабезпечені» купують в дешевих маркетах і на лотках на базарі.

Від ідеї соціального житла можна буде відмовитися взагалі. У країні демографічна криза, а рабам нема чого мати просторі квартири; спати можна на підлозі в одній кімнаті. Кому не вистачить місця – може спати у ванній. Все одно гарячої води не буде, оскільки за неї населення не платить роками.

Закриються безкоштовні середні школи. Діти з бідних родин вже зараз не можуть здобувати в них якісну освіту за браком грошей на книжки, комп'ютери, репетиторів. До того ж, базові знання позбавлені сенсу, якщо діти не можуть продовжити освіту у виші. А гроші, які накопичують на ПТУшний диплом бухгалтера, можуть бути відібрані й інвестовані господарем на будівництво СПА-курорта, де раби всією сім'єю зможуть чудово попрацювати за сочевичну юшку.

Не треба боятися, що втрата споживачів з low-сегмента негативно відіб'ється на економіці. Навпаки! Акумульовані на рахунках господаря (чи його корпорації) кошти будуть вкладені в рентабельніші і постійно прибуткові middle, premium або luxury-сегменти. Чи підуть на підвищення щомісячного утримання інтелектуальної інтелігенції, «блакитних» і «білих» комірців, що спровокує зростання попиту на предмети побуту, інтер'єру, індустрію відпочинку і розваг.

Особисту вигоду отримає працедавець. Цілі селища і райони, нарешті, зможуть відкрито поклоняться годувальнику і вшановувати його так, як він давно заслуговує, але не міг раніше отримати: цілування руки, схиляння колін, право першої ночі. А ще – 100% голосів за його кандидатуру на виборах, робітничі селища для його фабрик і заводів, резервації потенційних донорів для себе, рідних і близьких.

фото: i.ua

Закріплення рабів за господарями дасть ще одну постійну статтю доходів – експорт робочої сили. Адже зараз цей процес виглядає як приватна ініціатива, коли прибуток отримують випадкові «сутенери», а гроші через іноземні банки (де знімають комісійні) течуть у сім'ї заробітчан, продовжуючи економічну агонію депресивних регіонів.

При централізованому експорті працівників зароблені ними кошти можуть стати постійним джерелом валюти для корпорацій. Приймаючі країни будуть тільки вдячні, оскільки їм не доведеться перейматися соціалізацією мігрантів і потерпати від імпортованої злочинності. За це можна буде навіть зажадати від офіційного Берліна, Парижа чи Риму знижок при гуртовому придбанні дорогих автівок, меблів і одягу от-кутюр.

Чи є у такого суспільства перспективи? Так, до того часу, поки заснована на рабській праці економіка може підвищувати прибутковість. Але, як зазначив у трактаті «Про сільське господарство» Луцій Юній Модерат Колумела (I ст. н. е.), скупість магнатів-латифундистів призводить до того, що заради миттєвого прибутку вони жертвують інвестиціями у розвиток, нехтують потребами рабів, ставляться до них (до речі, як і Арістотель) як до «речі, що розмовляє», і, в результаті, господарства занепадають.

Колумела виявився правий, і римське рабовласницьке суспільство загинуло. Дослідник генезису держави і приватної власності Фрідріх Енгельс виявив закономірність: рабовласницьке суспільство завжди гине через суперечності, які вирішуються шляхом насильницького поневолення іншим, сильнішою державою. І так відбувається постійно, поки не відбувається «завоювання таким народом, який замість рабства вводить новий спосіб виробництва».

Довідка «ПіК України»

За даними Держкомстату, в січні-серпні 2008 року 43% доходів населення України становила зарплатня, 39,5% – соціальна допомога. На придбання товарів і послуг було витрачено 82% доходів. На соцстрахування – 1,3%, на накопичення нефінансових активів – 0,9%.
У першому півріччі 2008 року 13,6% штатних працівників (оформлених офіційно) отримали зарплатню нижчу за прожитковий мінімум (менше 647 грн).

Населення за цей період скоротилося на 0,35%.