Отже, бажання українських телеканалів запліднити свій ефір свободою вкотре матеріалізувалось. Нове ток-шоу «Інтер» рекламував, як оригінальний формат, який не має у світі жодних аналогів. Зрозуміти такі амбіції неважко: для того, щоб свобода №3 переплюнула свободу №2 з Куликовим та свободу №1 з Шустером, треба насамперед зректися хронології й сподіватися на біблійну обіцянку: «Багато хто з перших останніми стануть, а останні першими».

Я не переконаний, що святі пророцтва поширюються на телебачення, а тому схиляюся до думки, що сподіватися нема на що. Заміна одного постійного ведучого на дванадцять одноразових спікерів (ще один марний апостольський натяк) – це, звісно, шлях до пожвавлення уваги. Привчені до політичного непрофесіоналізму, глядачі охоче спостерігатимуть ще й за журналістським аматорством своїх обранців. Хто знає, може комусь із них і світить новий кар’єрний кульбіт. Принаймні, досвід першого ведучого – Голови неліквідної ВР Арсенія Яценюка – промовисто на це натякає.

«Не треба кокєтнічать, Арсеній Петрович»

Це зауваження Володимира Литвина насправді стало високою оцінкою роботи Яценюка-ведучого, який максимально наблизив студійну дискусію до звичного сесійного жбурляння нечистотами. Під кінець програми спікер чесно намагався схаменутись («Давайте хоч якусь відмінність знайдемо між нашим сьогоднішнім зібранням і парламентом»), хоча трохи раніше і заспокоював себе вголос: «Винних ми не знайдемо. Так завжди було в українській політиці».

Грайливий настрій і відчуття безвідповідальності, посилене старим-новим форматом політичного «ток-шоу», дозволили Яценюку перетворити анонсовану тему програми – «Вся правда про економіку України. Що чекає на кожного з нас?» – на живу демонстрацію безпорадності політичного мислення присутніх у студії депутатів-старогвардійців, їхньої нездатності відповідати «так» чи «ні» на будь-яке запитання, що потребує однозначної відповіді.

Що було сказано про економіку вітчизни, окрім сакральних тез про майбутню кризу? Які аргументи були «за владу», крім гумористичного оптимізму Віри Ульянченко, котра пишалася будівництвом у Київській області цегельного заводу? І, нарешті, що ж там з тою «Криворіжсталлю»?

Арсеній Яценюк не аж настільки перевтілився в телевізійного шоу-мена, щоб імітувати зацікавленість цією демагогією. Він прагматично зіграв роль людини в білому костюмі з золотими ґудзиками, й принагідно спробував переконати глядачів, що таке вбрання йому пасує більше, ніж зборищу скомпрометованих завсідників усіх трьох ТБ-свобод. Для певності навіть влаштував наприкінці програми голосування, яке потвердило його талант пролазити крізь колоди, жартівливо роздавати копняки політичним привидам, що розчиняються у вчорашньому дні, й ухилятися від граційних помахів кувалдою від роздрочених знічев’я колег.
Яценюк як телепрограма – поки що єдиний безсумнівний успіх нового проекту.

Криниця для плювання

Зневага між суб’єктами громадсько-політичного життя сягнула того апогею, коли розмова стає непотребом, а порозуміння – казкою для дурнів.

Лідер КПУ добре собі знає, що йому для політичного успіху достатньо плодити безглузді афоризми кшталту: «Інфляцію винайшли багатії».

 Його партійна колега Алла Александровська фактично пропагує ідеологію анархізму («Приватизація – це крадійство»), і це не може когось здивувати, бо в політиці, як у животі, всі кольори принципів однак змішуються.

Відчуття паралельності двох світів – політичного і людського – не лише безмежно посилюється, але й давно не викликає подиву. Політики переконані, що будуть у наступній ВР (зокрема, Литвин з Яценюком констатували цей «факт» без жодних сумнівів), і виборці, готові називати себе недоумками через власний вибір, так само погоджуються, що інших депутатів і бути не може.

Тож і не варто дивуватись, що неповага політиків до електорату здобулася на гідну підтримку у вигляді неповаги авторів телепроекту «Свобода на Інтері» до своїх глядачів. Позаяк політичної дискусії в Україні сьогодні бути не може, то й формат програми страждає на інвалідність. Ради чого людям знову і знову бачити стандартний набір персонажів, та ще й з цими надокучливими опозиціями кшталту Чечетов – Ульянченко, Литвин – Яценюк чи Ліхута – Пономарьов? Що нового може, окрім чергової метафори, подарувати публіці Дмитро Корчинський?

За інтерівською версією, принадність свободи №3 визначається уважнішим ставленням до «голосу народу», якому творці шоу люб’язно пропонують відповідати на ідіотичні запитання кшталту: «На кого ви більше розраховуєте: на себе чи на владу?». Або: «Куди спрямовувати кошти від спроданого держмайна: на розвиток чи на проїдання?». І що цікаво – народ слухняно голосує, адже боротись зі шкідливими звичками не так просто, й це чудово розуміють всі, хто так прагне чергових виборів.

Якщо абстрагуватися від реалій нашого запаморочливого телебачення, то на мить може спалахнути враження, що «Свобода на Інтері» – це й справді неповторне шоу. Тільки от (порада для менеджерів) продавати треба не формат, оригінальність якого є колективною галюцинацією авторів, а всю нашу громадсько-політичну реальність оптом, – от що справді заслуговує на експорт у світ, де з часів Беккета популярність абсурду трохи занепала.

Кому потрібна така свобода?

Вже від шустерівської «свободи №1» віяло передчуттям, що цьому слову, яке так довго залишалось безперечною суспільною цінністю, настане амба. Допоки «свобода» мешкала у забороненій літературі, самвидаві, просочувалась у свідомість людей зі сторінок добрих і мудрих книжок, або ж принаймні пащекувала в збірці есеїв сучасних українських письменників, – доти вона залишалась обрієм, жаданою і недосяжною метою для кожної людини. Телебачення не просто вительбушило це слово заради творення нового тренду, але й застосувало до нього всі премудрості таксидермії. Відтак свобода – як телевізійне шоу – з кожним новим пришестям на екрани дедалі переконливіше нагадує недієздатного кретина, якого заохочують до слововиверження.

Передозування такою свободою – це вже не загроза, а факт нашого життя. Тож до того часу, коли з’явиться рефлекс блювати від самої лише згадки цього слова, – півкроку. Завдяки патовій політиці, яка потребує свободи молоти казна-що заради самозбереження (щоб замість виправдань і пояснень завжди можна було гаркнути «сам дурак!»), ми втрачаємо один із основних ціннісних орієнтирів. Звісно, змінити орієнтири набагато легше, ніж вибрати інших політиків.

фото: intersvoboda.com.ua