Новітня історія мистецтва в Україні – це сукупність парадоксів, несумісних і часто взаємовиключних явищ, котрі співіснують в одній часовій площині. Мабуть, головною її відмінністю є своєрідна стратегія розвитку, співзвучна основним тенденціям епохи постмодернізму: невизначеність напрямку розвитку та непослідовність процесів, що відбуваються.

У надзвичайно короткий термін українські художники змушені були засвоїти досвід, котрий до цього був насильно стримуваний або ж функціонував у досить замкнутому середовищі нонконформістів: митці мали надолужити художні форми, не засвоєні свого часу з ідеологічних міркувань. Все це зумовило нелінійність розвитку мистецьких тенденцій, коли акцент був зміщений на сам процес становлення мистецтва.

Поза контролем держави

Загалом, не можна однозначно визначити навіть джерело натхнення сучасного мистецтва України. Традиційно його батьками вважаються місцеві нонконформісти, але часто звучать натяки на те, що за формою та подобою їх твори дуже нагадують роботи близьких сусідів. Насправді, в 1970-х рр. відбулась чергова культурна міграція – більшість художників виїжджало з України до Москви, де, як би парадоксально це не звучало, почували себе набагато безпечніше, реалізовуючи свої творчі амбіції. Та треба віддати належне, що працюючи у сквотах (нелегально зайняті приміщення. – Ред.) вони також формували і місцевий, московський культурний контекст.

Головною тенденцією періоду кінця 1980-х - початку 1990-х рр. на території України була багатовекторність розвитку мистецтва, яке формувалося поза контролем держави. Тому прискорене засвоєння досвіду, котрий довгий час насильно стримувався і мав місце лише у творчості нонконформістів, спричинило до розвитку всіх напрямків мистецтва. Це дається взнаки і сьогодні.

«Криві дзеркала». Максим Мамсиков, Наталя Філоненко, Олександр Гнілицький. Відео. 1993 р.

Важливою ознакою всього періоду українського сучасного мистецтва є конфронтація всіх існуючих шкіл та угрупувань. Спочатку це була конфронтація між інноваційною та традиційною школами, згодом – між неоаванґардним та постмодерністським напрямками, нині – між мистецтвом та суспільно-політичними процесами.

Все це зумовило унікальність українського актуального мистецтва, котра не має аналогів в світовому культурному досвіді. За словами Микити Кадана, учасника групи РЕП («Революційно Експериментальний Простір»), мистецькі угрупування набувають форм політичних партій, котрі ведуть боротьбу за свій електорат. Не треба сприймати ці слова буквально, але в кожному жарті є лише доля жарту.

Акція групи РЕП «We will REP you». Київ. 2005 р.

Боротьба між школами на міфічному арт-ринку є дуже жорсткою і часто не має об’єктивної мети. Арт в Україні сьогодні достатньо амбіційний та агресивний: він цікавий у тій безпосередній формі, в якій існує, – на відміну від несформованого ринку. Вливання коштів – державних і недержавних – у сучасне мистецтво на даному етапі не можна назвати систематичним. Інститут спонсорства зараз на етапі формування, прискорити цей процес держава могла би у разі створення такого законодавства, згідно з яким потенційним спонсорам було би цікаво вкладати гроші у культуру.

Інституалізація мистецтва також не поспішає за митцями, що спонукає художників надолужувати упущене своїми силами. Як то у випадку групи «SOSка» з Харкова, Харківська муніципальна галерея, київської групи «Тоторо Гарден» (котра вже припинила своє існування), РЕП. Це все приклади новочасних інституалізованих сквотів, експериментальних об’єднань-інституцій, котрі намагаються створити оптимальне середовище для мистецтва.

У період соціальних змін художники відчувають потребу об’єднуватися в групи. І характерною у цьому сенсі стала строката акція «Простір Спільнот» (23 лютого – 25 березня 2007, Київ, ЦСМ), котра об’єднала художні угрупування з різних куточків України.

Мистецтво без політики?

Не можна не помітити головного парадоксу – держава своїм невтручанням корегує рух сучасного мистецтва. Тема політики знову набуває актуальності. Протягом 1990-х рр. вона зникає з українського культурного поля або ж використовується лише як матеріал – звиклий і зручний – для освоєння нових форм мистецтва. Це пояснюється надзвичайною втомою від заполітизованого мистецтва. В цей час з’являються поодинокі проекти, котрі торкались теми політики: як то «Мавзолей для президента» (1993) Ігора Подольчака або ж «Кримський проект» (1993) – реакція на черговий конфлікт з Росією щодо Українського Чорноморського флоту. Але то не було типовим. Тепер традиції обов’язкової миттєвої реакції художників на соціальні та політичні проблеми набула популярності.

Юрій Подольчак «Мавзолей для президента» 1994 р.

Загалом, для сучасного періоду при всьому різнобої та різнобарвності творчих методів, все ж є один важливий магістральний напрямок: акціонізм, маніфестарність художніх пошуків та відкритість до оточення. Так звана «мова публічного звернення» не є штучно сформованим інструментом. Як би ми не намагались оминати цю тему, але Помаранчева революція у певному сенсі стала каталізатором змін свідомості українців, а також зробила велику послугу сучасному мистецтву: підготувала і привчила глядача сприймати актуальне мистецтво в умовах міського середовища.

Тут вимальовується ще одна цікава особливість – левова частка творчих проектів мали на меті виокремити проблеми мистецтва. Адже питання ролі мистецтва гостро стояло перед українськими художниками ще починаючи з другої половини ХХ ст.

Перші із зафіксованих публічних акцій можна віднести до другої половини 1970-х рр. Наприклад, акція «В два счета» кола Леоніда Войцехова – очищення зони парку від атмосфери стихійного ринку.

Мистецька акція «В два счета». Леонід Войцехов. Одеса. 1978 р.

На даному етапі в переважній більшості проектів художники досліджують готовність публіки сприймати сучасне мистецтво. Тому часто незалежно від реакції люди стають учасниками цих акцій, не підозрюючи того. Така типова гіперінтерактивність добре проглядається в акції «FAST ART». Тоді посеред сувенірного ринку на кримському пляжі учасники РЕПу розбили намет, де пропонували людям купити «мінімалізм і кубізм зі знижкою 50%» або скульптуру за 1 грн. Покупці робили свій вибір: хтось вибирав щось традиційніше, хтось торгувався за інсталяцію, а хтось не підходив взагалі...

Мистецтво сьогодні активно освоює публічний простір, що є надзвичайно позитивною тенденцією, адже брак інформації про сучасне українське мистецтво має місце і в Україні, а не тільки поза її межами. Ми завжди любили і широко вживали словосполучення «самобутнє українське мистецтво». Очевидно, зараз воно поступово, починає набувати актуальності саме завдяки творчим угрупованням, кожне з яких заслуговує на окрему розмову.

Проект Wireframe. Іван Цюпка. Мультимедійна інсталяція. 2002 р.

Проект Wireframe. Іван Цюпка. Мультимедійна інсталяція. 2002 р.

«Пачка цигарок». Жанна Кадирова. Скульптура. 2006 р.

фото: з архіву Олександра Соловйова