А для того, щоб вибагливому глядачеві не стало нудно від тривалого переглядання гігантських фотографій, йому запропонували іншу атракцію – добірку відеоарту із приватної колекції Джулії Стошек (у приватному житті – дівчини фотографа).

«Погляд Бога» крізь «Фотошоп»

Дев’ять із виставлених робіт Андреаса Гурскі везти здалеку не довелося – вони вже належали до колекції PinchukArtCentre. Інші 15 прибули із приватних колекцій Великобританії, Бельгії та Польщі.

Ідея зробити виставку Гурскі витала в голові пана Пінчука, очевидно, вже не один місяць. Воно і ясно – не привезти в Київ «найдорожчого живого фотографа», з огляду на теперішній статус колекціонера, виглядало б аж навіть непристойно. Та й робити це треба було якнайшвидше – а то, гляди, Sothebey’s продасть чиїсь фотографії за більшу кількість умовних одиниць. І яка тоді радість?

Втім, навіть і в такому разі виставка Гурскі не завадила б – як зразок масштабної творчої активності й широти задуму. Це як у прямому (великі контейнери з фотополотнами 2х3 м кожне переганяли серед ночі – щоб не створювати заторів), так і в переносному значенні.

Роботи Гурскі вирізняються з-поміж робіт інших фотохудожників (за винятком хіба Спенсера Туніка, який «викладає» оголеними тілами майдани і мости європейських і не тільки міст) прагнення «осягнути неосяжне», освоїти простір не лише географічно, але й у часі.

Дивіться самі – для того, щоб створити свої славетні «полотна», що складаються із тисяч людей (чи, скажімо банок Colla), Гурскі може місяцями повертатись на одне і теж місце: знімати його із різним «складом» людей, щоб згодом накласти зображення та отримати справжнісінькі портрети людських мурашників (бірж, стадіонів, лижних пробігів).

«Раніше я просто робив знімок, збільшував його і наклеював на плексиглаз. А останніми роками я почав використовувати «Фото шоп». Я роблю величезну кількість знімків, відбираю необхідні, роблю ескіз, за яким спеціально навчена людина вже робить комп’ютерну обробку», - якось розповів Гурскі.

Фотограф не ставить собі на меті точного відображення дійсності – такого, яке ми називаємо «фотографічним». Він радше конструює власну – як «надземна» дитина, що переставляє шматочки пазлу, щоб скласти із них барвисту мозаїку.

Гурскі дивиться згори – для цього він використовує гелікоптери та вишки (саме тому для зйомок на окремих територіях, скажімо, у Південній Кореї фотографу потрібен окремий дозвіл). Саме тому його погляд часто називають «Поглядом Бога».

На це німець заперечує: «Ні, це не погляд Бога. Але це й не погляд окремої людини, що знаходить в гущі повсякденного життя. Швидше, це погляд дослідника, який спостерігає світ на відстані, вивчає його і намагається зрозуміти його конструкцію, логіку його розвитку».

Чому їдять цибулю

Джулії Стошек лист-пропозиція від Пінчука прийшов окремо – як колекціонеру. «Оскільки у приватному житті ми пара, нас надзвичайно захопила ідея організації спільної виставки в PinchukArtCentre», - поділилася в одному інтерв’ю німкеня.

На сьогодні у її дюсельдорфській колекції налічується 374 твори. З них до Києва приїхало 18. На щастя для організаторів для їх перевезення контейнерів не знадобилось – відеоарт займає менше місця.

Серед творів під умовною назвою «Руйнуй, вона сказала» - одноіменний твір Моніки Бонвіччі. Це «нарізка» із відео 1970-80-х років, де головною героїнею виступає жінка. Жінка ж фігурує у роботах Матільди тер Хейне «Бомба самовбивці» та «Матільда, Матільда» – у даному випадку головна героїня – жінка-самовбивця.

Є ще жінка у безвиході – до того ж дуже фізичній. Трихвилинна «Паралізована» художниці Клари Ліден – твір про боротьбу із замкненим простором (зовнішнім як внутрішнім), із якого немає виходу. Хіба що його зруйнувати.

Руйнації присвячені твори «Горить» Райнольда Рейнольдса та Патріка Джоллі, «Тіні руйнівників» Марка Лекі та навіть High Performance Аарона Янга – перформансиста на мотоциклі.

Але безумовним хітом «Руйнуй, вона сказала» є «Цибуля» Маріни Абрамовіч – тієї самої мисткині, що у 1970-ті виробляла неймовірні арт-операції на власному тілі – з метою довести обмеженість тілесного досвіду. Цього разу обійшлось без крові, зате зі сльозами. Абрамовіч 20 хвилин їсть цибулю.

Цей мистецький жест – відповідь Маріни Абрамовіч на щоденну рутинність. «Я хочу нічого не хотіти. Я стомилася вирішувати кар’єрні питання, стомилася від приступів мігрені, міжміських розмов по телефону, від поганих новин. Хочу туди, де мене не діставатимуть факси. Хочу розуміти і чітко бачити», - каже художниця перед тим, як з’їсти заповітний овоч.

Пройшовши усі три поверхи «Рейну на Дніпрі» відвідувачі PinchukArtCentre мали б також зрозуміти і чітко побачити (як заповідала Абрамовіч). А якщо не виходить – повернутись і подивитись ще раз.

Встигнути можна до 2 листопада.

Фото: Сергій Іллін. Фонд Віктора Пінчука.