Справжній поет – завжди приречений на самотність і самосуперечливість. Але Ігореві Римарукові доля цієї розкоші не дарувала. Крім того що він володів унікальним поліметафоричним поетичним даром, він ще й володів унікальною здатністю ставитися до справжнього чесного слова так, як до найвищої цінності. Якщо влада весь час навіть на вичерпанні брежнєвщини ніби натякала – та заробляйте собі, хлопці, свою копійку і не вмішуйтеся у всілякий ревізіонізм, - то якраз Римарук всією своєю ціннісною системою краплина за краплиною, як Чехов, радив вичавлювати з себе раба, так само вичавлював з оточуючих радянську ціннісну систему.

Окрім писання чесних віршів Ігор Римарук був таким собі, не лідером, напевне, покоління, адже лідерство передбачає ще й певний адміністративний хист, а ціннісним перехрестям, комунікативним осердям «вісім десятників». Через його руки в видавництві «Молодь» пройшло стільки текстів і доль, що можна було б і надломитися. Але змінювалися часи і політичні системи – лише сам Римарук як не просто не відступав від власновиплеканої естетичної парадигми, так і не поступався власновитвореним високим етичними цензом.

Він був більше ніж поетом. Він був мотором процесу. Мотором естетичної декомунізації, мотором національного унезалежнення, мотором просування українських цінностей у світ. Його канадська антологія «Вісім десятники» стала потужною антитезою совковій ціннісній сірості, справжнім узагальненим доказом не просто невмирущості української поезії, а ще й доказом українського духовного й національного резистансу. Після «Молоді» й «Вісім десятників» ще було видавництво «Дніпро» і кабінет Римарука в ньому – завалений рукописами крихітний всесвітній штаб української поезії, були часописи «Світо-вид» і «Сучасність». Із «Сучасністю» Ігор пережив, мабуть, одні з найтяжчих часів для української літератури – інфляційні та «радіо-шансонні» дев’яності.

У жовтні, як більш ніж символ, для багатьох патріотично налаштованих українців завжди постає перед очима Майдан з голодуючими студентами, провісний до майбутньої незалежності виплеск національної мрії. Тоді, у жовтні, за кілька годин Ігор та ще кілька наших побратимів згуртували майже чотири десятки письменників, котрі приєдналися до протестуючих студентів. І це не поодинокий випадок, він просто показний – для Ігора Римарука кар’єрні щаблі ніколи не були аргументом, коли заходилося про цінності вічні.

Замість облаштовувати власний добробут він облаштовував Україну. Україну, за яку було б гордо. Чим віддячить Україна, за котру поки що не завжди гордо, поетові котрий міг би прикрасити будь-яку культуру світу, але навіки лишився вірним Україні. Якщо його метафорика здавалася занадто ніжною для того, щоб кришити залізобетонні устої соцреалізму і як естетики і як системи глуму над українцем, то час потвердив і зовсім інший досвід – ця метафорика виявилася квіткою-ломикаменем. Радянщина посипалася як система навіть швидше, ніж дехто очікував. Але на рівні людських відносин це зло ще живуче. І такі втрати, як ця несподівана смерть, це ще одне нагадування про живучість зла. Такі втрати роблять нас слабкішими. У таких випадках лишається хіба щільніше ставати плече до плеча. Доки житиме хоч один з нас – доти й житиме пам’ять про нас. І про того з нас, хто і охрестив нас «вісім десятниками»!