Недавно я уважно переглядав роман Ірени Карпи «Фройд би плакав». Непоганий твір, трохи одноманітний. Проте письменниця талановита. Хоча би тому, що написала «П′ятдесят хвилин трави». Але поява Карпи у глянцевих журналах і на світських тусовках, про які пише сайт «Таблоїд»( чи читали ви колись «коменти» відвідувачів цього сайту? Якщо хочете знати, що таке істинна людська жовч і неприязнь, то прочитайте, будь ласка), засвідчила її пріорітети. І що тобі до того, можете спитати ви?

Власне, нічого. Нічого особистого, адже з Іреною Карпою я навіть не знайомий. Але це, на мій погляд, тенденція імітації літератури. Я ж теж живу у начебто вільній країні і маю право на власну точку зору... Як і має таке право мій якщо і не приятель, то, принаймні, добрий знайомий Андрій Кокотюха, називаючи мене у рецензії на підручник Роксани Харчук «малотиражним автором».

І це теж правда. Точніше, напівправда. Наклади моїх книг справді невеликі. Я не маю масового читача. Але не має його і Андрій, і поки що ніхто із наших сучасних письменників, незважаючи на «зіркові» понти чи мас-медійні стереотипи!.. Кокотюха чудово знає, що наклади книжок у нинішній ситуації ще не є безпомильним лакмусовим папірчиком так званого «успіху» чи «неуспіху». Менше з тим, я відчуваю цехову солідарність до всіх митців, в тім числі і письменників. В тім числі до Карпи і Кокотюхи. Внутрішньолітературні жабомишодраківки нецікаві і кумедні. На ображених воду возять.

Собака «зарита» в іншому. Існує різне розуміння функцій мистецтва. Так, повинен бути масовий мистецький продукт. Але ж, напевне, не ціною глуму чи насмішок над так званою «високочолістю» чи «елітарністю», під якими апологети масовізму розуміють, до прикладу, звичайні пошуки в царині психологічної прози. Чи психоделійної музики. Чи інтелектуального малярства. Хоча у країні, де мистецький твір по-справжньому цікавить обмежене коло людей, нема чого розділяти його малочисельним творцям...

Кілька літ назад на Львівський книжковий форум приїжджав Пауло Коельйо. І читачі заповнювали анкети «Я люблю Пауло Коельйо». Потім їх чекало жеребкування – і щасливчики, після такої жорсткої селекції, нарешті могли сподіватися на автограф мегазірки. Ось вам справжній попсовий ідеал та ідол! Хоч Коельйо, особливо під прицілами телекамер, був милим і простим у спілкуванні із своїми фанами. Цікаво мені лише таке: ви добре пам′ятаєте твори цього письменника? І чим вони вас вразили( при умові, що добродій Коельйо є не одним письменником, книгу якого ви читали)? Така собі стихійна альтернативна анкета... Скажете, що це лише моя банальна заздрість до успіху великого письменника? Якби ж то ще були такі бездоганні мистецькі терези, щоб могли зважувати те, що не підлягає у творчості законам шоу-бізнесу та монументальної реклами...

Як на мене, попса у мистецтві – це лише вислід запитів споживацького суспільства, що боїться чи не хоче глянути на інший бік життя із його суїцидами і поламаними людськими долями, його трагізмом і мукою. Бо це, бачите, некомфортно і негламурно. Це псує лаковану картинку якоїсь американської мрії чи навіть свіжоспеченого буржуазного українського добробуту: триповерхова хатинка, відпочинок на дорогих курортах та інші тисячі приваб. Бомжі чи потрощені побутом людські нерви – це не обкладинка ґлянцевого журналу. Попса – це один із способів наркотичного забуття, а не драматизм нашої пам′яті. Попса – це приваблива вузькість світогляду, що може дати при певних обставинах багато переваг. Попса – це розквіт нашого нарцисизму, оправлений у добротну рамку. Це, коли хочете, приваблива бездушність і байдужість, бо ніколи не пробує ставити по-справжньому болючі запитання. Це «бренди» та «іміджі» замість енергетики слова, картини чи музики.

Попса любить рахувати наклади і продажі. Це товар, за яким стоїть порожнеча. У ліпшому разі – це подобизна німбів над нею. Це віддзеркалення тенденцій нашого суспільства до культу безконечної Розваги та Насолоди. А коли ці божки є еквівалентом мистецтва, тоді попса стає діагнозом. Хоча я не лікар і не провидець, а лише один із «гвинтиків». Але тих «гвинтиків», що мають, принаймні, поки що, живу душу, не спустошену переситом і порожнечею...