Але про що домовлялися сенатори на тій пам'ятній зустрічі, після якої і послідувала відмова Хіларі від подальшої боротьби? Досвідчені політики, вони розуміли, що після президентських виборів настануть трудові будні – коли час розмов закінчиться, а почне працювати державна машина. І від успішності її дій залежатиме президентство Обами.

У цьому сенсі Хіларі Клінтон – не найгірший вибір на посаду державного секретаря. Коли її чоловік Біл переміг на президентських виборах Джорджа Буша-старшого, його також, як і Барака Обаму, звинувачували в зовнішньополітичній некомпетентності. Проте зовнішня політика виявилася якраз сильною стороною одного з найвидатніших президентів ХХ століття. Причому відразу ж потрібно обмовитися: це була зовнішня політика співпраці, що спирається на взаєморозуміння з партнерами, – реальними і потенційними. Простий приклад: операція НАТО в Югославії, що зупинила виселення албанців з Косова і стала початком краху режиму Мілошевича. Це була не американська, а євроатлантична операція, що підкреслила єдність Заходу, – в той час, як операція адміністрації Джорджа Буша-молодшого в Іраку продемонструвала західну роз'єднаність. Хіларі Клінтон відіграла важливу роль у штабі найближчих зовнішньополітичних радників президента – до речі, саме вона порекомендувала чоловікові призначити державним секретарем США блискучу Мадлен Олбрайт. І, до речі, поява пані Олбрайт серед представників перехідної команди і те, що вона головувала при знайомстві американської еліти з новим президентом Росії Дмитром Медведєвим – також свідчення того, що в зовнішній політиці Обама може довіритися порадам Клінтонів.

Що, до речі, зовсім не означає його готовність орієнтуватися на колишню «першу леді» і її чоловіка у внутрішній політиці, в пошуку шляхів виходу з економічної кризи. Тут важливо буде витримати баланс сил серед самих демократів – і надати державній машині такого духу змагальності, який, власне, і робить Америку Америкою.