
Якщо все ж таки коли-небудь Голодомор визнають геноцидом, Україна сподівається на отримання компенсації. Напевно, для того, щоб звести пам'ятники і видати брошури про проклятого Сталіна, який помер більш ніж півстоліття тому. Може вона сподівається на каяття Москви, адже Німеччина покаялася. Та мало хто розуміє, що проблема складніша – керівники тодішньої радянської України, як і члени Компартії також несуть відповідальність. Окрім тих, хто чинив опір: тоді голосно наклали на себе руки двоє – український письменник Хвильовий і глава української Компартії Скрипник. Думаю, були ще українці, які так само реагували на жах явно організованого керівництвом СРСР голоду. Але їхні імена донині невідомі. Архіви СБУ нині відкриваються не повністю, а тільки на «потрібних сторінках», вони не допомагають вивчати проблему, а скорше допомагають її «розпропагандувати».
...Взимку 1933 року, в маленькому селі на Волині, в якому тоді жили німці, євреї, трохи українців, поляків і двоє росіян, почався голод. Голова колгоспу, єврей, рвонув до Житомира і приїхав на возі з чотирма мішками борошна.
З часом у селі зловили жінку, яка зварила та з’їла власних дітей. Голова колгоспу повіз жінку-канібала в місто, щоб її не вбили в селі. Проте загородзагін із сусіднього села розвернув його назад. Тоді він заїхав у ліс, зробив з мотузки зашморг і повісив жінку на гілляці. Потім розв'язав їй руки, зобразивши самогубство.
А одна німецька дівчина із села пішла служницею в місто, до радянських службовців. Їй платили харчами, які вона раз на тиждень передавала батькам у село: це – буханець хліба, два варені яйця, одна картоплина.
Поляки отримали посилку через католицьку Церкву і пішли міняти таємничі галети на шматок сусідського собаки, яку українці зарізали і зварили. Українці образилися на таку пропозицію, адже пес був їм як рідний, забрали у поляків галети, розмочили їх у воді і з'їли.
Тоді в село прийшов національний розбрат, якого Бог не бачив. Всі розповідали жахи один про одного, тільки про росіян говорили тихо й шанобливо. Їх боялися – як Сталіна. Проте обидва росіянина – двоє братів, померли з голоду.
Люди сиділи під тинами, пили воду і натискали один одному на розпухлі руки – іноді з-під шкіри сочилася водяниця, адже води пили багато і тому ходили поволі. На розпухлих ногах далеко не підеш.
Батьки німецької дівчини вижили. Їх врятували її передачі. З того часу вони завжди змітали крихти зі столу і їли їх. Дівчина теж, навіть коли за 60 років по тому жила в Німеччині. Цибулю вона чистила не ножем, а акуратно знімаючи лушпиння пальцями. А коли викидала картопляні лушпайки, кожного разу її серце стискалося. Адже в час голоду лушпайки варили і їли, якщо із сіллю, то взагалі смакота!
Голову колгоспу вбили зневірені українці. Вони вирішили, що він не всі мішки віддав селянам. Може й так: голова дуже любив власну сім'ю. Їх розстріляли в яру неподалік села. Поляки пробували тікати через близький кордон у Польщу, їх зарізали на ночівлі в сусідньому селі, вирішили, що вони канібали. Євреїв вимерла половина. Українці – всі. Німці – на чверть.
...Тепер українці дуже люблять поїсти. Ті, що жили в Україні й виїхали закордон, сміються над цією звичкою, але навіть будучи у Європі, пишаються тим, що в них повний холодильник.
А я б хотів знати, хто врятував ту дівчину. Боюся, що вони були комуністами. Боюся, що вони навряд чи були чесними людьми. Боюся, що я так цього й не дізнаюся, бо до цього часу моя власна «справа», зберігається в Дніпропетровському суді. Але мені не давали і не дають її навіть прочитати, хоча я офіційно реабілітований, як «жертва політичних репресій» ще 1991 року.
Здається мені, що знати це все потрібно тільки для того, щоб жаліти людей. Не звинувачувати. А компенсацію отримати непогано би, тільки кому і від кого?
Богдан Червак
Знову за старе?
Нещодавно у Варшаві побачила світ книжка римо-католицького священика Тадеуша Ісаковича-Залеського «Przemilczane ludobójstwo na Kresach» (Мовчанка про народовбивство на кресах), сама назва якої є дуже промовистою. Зрозуміло, що зміст книжки відповідає назві і йдеться в ній про «злочини українського народу», які той начебто здійснив і продовжує здійснювати проти поляків.
Анастасія Алєксєєва, «ПіК України»
Кіноуїкенд в Каннах
Кажуть, кіно у Франції стало іншим, кажуть, воно втратило колишній шарм, американізувалося і тому подібне. До того ж, тенденцією фестивального кіно останніх років, мовляв, стало соціальне кіно, завдяки чому кіно Франції теж дуже змінилося, ставши більш актуальним, відкинувши зайву романтику.
Анастасія Алєксєєва, «ПіК України»
Змінити думку Європи
З передпрем'єри фільму «Імпорт-експорт», який зараз демонструється в київських кінотеатрах, (реж. – австрієць Ульріх Зайдль) я вийшла вкрай злою. Режисер показав таку гротескову вбогість нашої країни, таке іржаве й неоковирне життя, що мені, яка тут живе, складно було повірити.



