Якщо все ж таки коли-небудь Голодомор визнають геноцидом, Україна сподівається на отримання компенсації. Напевно, для того, щоб звести пам'ятники і видати брошури про проклятого Сталіна, який помер більш ніж півстоліття тому. Може вона сподівається на каяття Москви, адже Німеччина покаялася. Та мало хто розуміє, що проблема складніша – керівники тодішньої радянської України, як і члени Компартії також несуть відповідальність. Окрім тих, хто чинив опір: тоді голосно наклали на себе руки двоє – український письменник Хвильовий і глава української Компартії Скрипник. Думаю, були ще українці, які так само реагували на жах явно організованого керівництвом СРСР голоду. Але їхні імена донині невідомі. Архіви СБУ нині відкриваються не повністю, а тільки на «потрібних сторінках», вони не допомагають вивчати проблему, а скорше допомагають її «розпропагандувати».

...Взимку 1933 року, в маленькому селі на Волині, в якому тоді жили німці, євреї, трохи українців, поляків і двоє росіян, почався голод. Голова колгоспу, єврей, рвонув до Житомира і приїхав на возі з чотирма мішками борошна.

З часом у селі зловили жінку, яка зварила та з’їла власних дітей. Голова колгоспу повіз жінку-канібала в місто, щоб її не вбили в селі. Проте загородзагін із сусіднього села розвернув його назад. Тоді він заїхав у ліс, зробив з мотузки зашморг і повісив жінку на гілляці. Потім розв'язав їй руки, зобразивши самогубство.

А одна німецька дівчина із села пішла служницею в місто, до радянських службовців. Їй платили харчами, які вона раз на тиждень передавала батькам у село: це – буханець хліба, два варені яйця, одна картоплина.

Поляки отримали посилку через католицьку Церкву і пішли міняти таємничі галети на шматок сусідського собаки, яку українці зарізали і зварили. Українці образилися на таку пропозицію, адже пес був їм як рідний, забрали у поляків галети, розмочили їх у воді і з'їли.

Тоді в село прийшов національний розбрат, якого Бог не бачив. Всі розповідали жахи один про одного, тільки про росіян говорили тихо й шанобливо. Їх боялися – як Сталіна. Проте обидва росіянина – двоє братів, померли з голоду.

Люди сиділи під тинами, пили воду і натискали один одному на розпухлі руки – іноді з-під шкіри сочилася водяниця, адже води пили багато і тому ходили поволі. На розпухлих ногах далеко не підеш.

Батьки німецької дівчини вижили. Їх врятували її передачі. З того часу вони завжди змітали крихти зі столу і їли їх. Дівчина теж, навіть коли за 60 років по тому жила в Німеччині. Цибулю вона чистила не ножем, а акуратно знімаючи лушпиння пальцями. А коли викидала картопляні лушпайки, кожного разу її серце стискалося. Адже в час голоду лушпайки варили і їли, якщо із сіллю, то взагалі смакота!

Голову колгоспу вбили зневірені українці. Вони вирішили, що він не всі мішки віддав селянам. Може й так: голова дуже любив власну сім'ю. Їх розстріляли в яру неподалік села. Поляки пробували тікати через близький кордон у Польщу, їх зарізали на ночівлі в сусідньому селі, вирішили, що вони канібали. Євреїв вимерла половина. Українці – всі. Німці – на чверть.

...Тепер українці дуже люблять поїсти. Ті, що жили в Україні й виїхали закордон, сміються над цією звичкою, але навіть будучи у Європі, пишаються тим, що в них повний холодильник.

А я б хотів знати, хто врятував ту дівчину. Боюся, що вони були комуністами. Боюся, що вони навряд чи були чесними людьми. Боюся, що я так цього й не дізнаюся, бо до цього часу моя власна «справа», зберігається в Дніпропетровському суді. Але мені не давали і не дають її навіть прочитати, хоча я офіційно реабілітований, як «жертва політичних репресій» ще 1991 року.

Здається мені, що знати це все потрібно тільки для того, щоб жаліти людей. Не звинувачувати. А компенсацію отримати непогано би, тільки кому і від кого?