У творчості Буковського дослідження трагічних сторінок України посідає головне місце. У його послужному списку 9-серійна антологія про війну –«Війна. Український рахунок», за яку він отримав Національну Шевченківську премію, фільм про Холокост в Україні – «Назви своє ім'я по буквах». На презентації останнього фактично і було закладено початок фільму про Голодомор.

«Конкретного мецената фільму я не знаю»

– Так вийшло, що на презентації «Назви своє ім'я...», на яку прилітав Стівен Спілберг, мене посадили поряд з Ющенком (Віктор Ющенко, Президент України. – Ред.). А Януковича – зі Спілбергом. І у нас з Віктором Андрійовичем відбулася розмова, що треба було б зробити такий фільм і про Голодомор. Втім, я вже давно і сам про це думав. І коли ідея визріла, ми вийшли з конкретними пропозиціями до Віктора Андрійовича – обговорювали концепцію фільму і з ним, і з Катериною Ющенком, Главою наглядової ради Фонду «Україна 3000». Сценарна концепція була затверджена 24 березня цього року, весь фільм ми зробили менш ніж за 10 місяців.

– Фінансування фільму «Назви своє ім'я по буквах» однозначно пов'язане з Віктором Пінчуком. А «Живі»?

– Тільки з Фондом «Україна 3000», жодних конкретних осіб. Зрозуміло, що до Фонду хтось вносить благодійні внески. Але конкретного мецената я не знаю.

– Тобто можна сказати, що, оскільки Фонд «Україна 3000» асоціюється з Ющенком, то головні і ініціатори, і меценати, і спонсори – це сім'я Ющенка. Чи не було під час роботи тиску з їхнього боку, втручання в процес?

– Ні, жодного втручання з боку Фонду не було, ніякої цензури. Хіба що була присутня самоцензура, в тому сенсі, що у тебе завжди є вибір. У документаліста це іноді найскладніше.

– З якими архівними документами Ви працювали?

– Поляк Ян Яцек Брускі допомагав з польськими архівами, Андреа Граціозі – з італійськими, дуже допомогли матеріали з нещодавно виданої книги «Листи з Харкова», яку укладав Граціозі. Ще на етапі створення концепції зустрічалися з Оксаною Пахльовською – слухали, порівнювали наші відчуття. Нашим головним консультантом був історик, доктор наук Юрій Шаповал. Кілька разів ми зустрічалися з Володимиром Наливайченком (в.о глави СБУ. – Ред.) – у СБУ нам надавали будь-яку інформацію. Була велика робота в Москві з кіноархівами, туди Сергій Тримбач рази 4 їздив. Москвичі допускали до архівів, але з засторогою – дивіться, обережно, не замахуйтеся на святе.

Дуже важливим документальним джерелом для нашого фільму стали щоденники і листи валійського журналіста Гарета Джонса, який першим розповів світу про українську трагедію. Пропозиція про включення у фільм його історії виходила від нашого продюсера Марка Едвардса – американця, що давно живе в Парижі. Ми познайомилися на минулому проекті і знову вирішили працювати разом. Взагалі ж група, в основному, та сама, що і на минулому фільмі. Мені пощастило – я працюю зі справжніми професіоналами і відданими нашій справі людьми. Їхній внесок у те, що фільм вийшов, важко переоцінити.

Оператор Володимир Кукоренчук і Сергій Буковський

Сценарист фільму Сергій Тримбач

Гарет Джонс не раз бував в Україні у 1930-ті роки. І свої враження фіксував у щоденниках і листах. Вони практично всі зараз опубліковані. 29 березня 1933 року він поширив у Європі прес-реліз, де описав все, що побачив в Україні. Джонс дивився на Україну очима європейця.

Але Європа не відреагувала на заклики Джонса. Європа закрила очі. Так само пізніше закривали очі на Голокост. У нашому фільмі про це говориться і підтверджується документами: адже крім Джонса про штучний голод повідомляли до себе на батьківщину і з польського посольства, італійського, німецького. Є доповідні записки італійського посольства, як відбувалася денаціоналізація України, як в Україну замість померлих з голоду чи висланих у Сибір українців спеціально переселяли росіян.

Європа все знала, але не хотіла псувати відносини зі Сталіном. Небагато чим ситуація відрізняється і зараз, тільки імена лідерів помінялися. Україна не вперше в історії опинялася і опиняється між двох вогнів.

Не сумніваюся, що багато держав не наважуються визнати Голодомор геноцидом виключно тому, що не хочуть злити Росію.

– У Вашому фільмі не звучить тема геноциду, навіть слова такого не чути.

– Тема геноциду звучить у документах, у свідоцтвах тих, хто пережили Голодомор. Ми не хотіли нав'язувати що-небудь, глядач сам усе зрозуміє і зробить свої висновки.

Для мене абсолютно очевидно, що переслідувалася мета денаціоналізації шляхом Голодомору. Кремлю треба було зупинити прояви національної самосвідомості, яка починала міцніти завдяки національній еліті: Грушевському, Хвильовому, бойчукістам. Ряд цей можна продовжити.

Знаєте, така дуже важлива деталь: усі наші співрозмовники – україномовні. Причому, і на сході, і на півдні. У Харківській області, зокрема, всі села говорять українською. Отже «російський схід і південь» – це все великий міф.

Одна з героїнь фільму

Причому, що характерно. Брали ми інтерв'ю у однієї бабусі родом із Запорізької області. Її сім'я вижила тільки тому, що встигли виїхати на Донбас, де її батько влаштувався працювати на шахту. Так от – коли вона згадувала село, розкуркулення, голод, вона говорила українською, тільки-но перейшла у спогадах на Донбас, де вона вже пішла в російську школу – відразу ж перейшла на російську мову. Чи це не доказ того, що русифікація йшла зверху?

«Ми вирішили не спекулювати на канібалізмі»

– Чи є кіно-, фотоархіви Голодомору?

– З усією відповідальністю можу сказати – жодних кіноархівів Голодомору НЕ ІСНУЄ. Те, що іноді проскакує начебто хронікальне (особливо західники цим захоплюються), насправді стосується найчастіше голоду 1920-х років. Хроніки Голодомору немає. Є трохи фотоматеріалів у СБУ, а кінофактів немає. Усі ці трупи, які викидають з машин, – це або ігрове кіно, або хроніка 1920-х, іноді за кадри голоду в Україні видається навіть хроніка блокадного Ленінграда.

– У Вашому фільмі жодного слова про канібалізм.

– Ми пішли від цього свідомо. Хоча наші бабусі й дідусі розповідали багато жахів, пов'язаних з людожерством, якимись натуралістичними подробицями. Проте, в різних селах розповідали одну й ту саму історію, з різними варіаціями. Говорить це про те, що про такі випадки чутки поширювалися далеко, і часом одна й та сама історія ставала «власністю» кількох сіл у окрузі. Так, канібалізм був – про це свідчать документи, є матеріали СБУ. Але що це пояснює?
Багато хто хапається за ці факти, тому що можна дуже коротким шляхом натиснути на слізну залозу і викликати емоції, але ми вирішили не спекулювати на цьому.

– Як ви шукали свідків?

– І через органи місцевої влади – у цьому нам допомогли, до речі, в Секретаріаті Президента, і завдяки особистим знайомствам – адже в нашій групі і журналісти, і колишні телевізійники. Телефонували друзі, приятелі, листи приходили.

Проект починався з нульової позначки. У нас були дві великі групи з камерою, і ми почали їздити областями у пошуках свідків. Об'їздили практично всю Україну.

Коли починали працювати, намагалися знімати три інтерв'ю на день. Знімальний день тривав 12-14 годин. Потім зрозуміли, що це дуже складно – і в емоційному плані зокрема – перешли на два. Всього відзняли понад 60 свідків, обійшли близько 400 людей.

Знімальна група поділилася: спершу регіонами їздили журналісти-дослідники, робили фотосесії, радили, з ким можна працювати. Не всі люди погоджувалися, вони донині бояться: а раптом до них прийдуть і заарештують? Страх став частиною нашого єства.

– Куди піде матеріал, що не увійшов у фільм?

– Згідно з договором з Фондом «Україна 3000» ми всі матеріали передамо їм. Куди вони потраплять далі – чи то в Інститут національної пам'яті, чи то ще куди – невідомо. Хоча є приклади, як чинити з ними – як з архівами Голокосту, які всі розшифровані, описані і розміщені на потужному сервері, відкритому для доступу. Отже будь-яка людина може ознайомитися з цією інформацією.

«Картина життя старих людей у селах мене просто жахнула»

– У Вашому фільмі відчувається дуже тепле ставлення всієї Вашої команди до людей похилого віку, у яких Ви брали інтерв'ю.

– Їх, дійсно, дуже жаль. Загальна картина життя старих людей у селах мене просто жахнула. Я здригнувся. Старість сама по собі малопринадна, але те, як живуть наші самотні люди похилого віку... Добре, якщо у них є діти, які можуть їм допомогти, забирають їх на зиму в місто. Але зазвичай вони дуже самотні. Зігнуті беззубі старі. Практично всі вони потребують допомоги.

Злидні, у яких доживають свого віку свідки голодомору, жахають.

Любити людство взагалі легше, ніж любити одну конкретну людину. Одну маленьку зігнуту бабусю. Це, як з'ясовується, значно складніше.

Тих, хто пережили Голокост, підтримують ті чи інші фонди, і це виражається в конкретній матеріальній допомозі. А у нас же все поки лише на рівні державних декларацій. Що тій бабі Насті чи бабі Мані від конференцій, покладання квітів і будівництва меморіалів? У неї абсолютно інші турботи і проблеми. Як хатину натопити, город виорати.

– Своїм фільмом Ви дорікнули владі, що ці люди опинилися поза їхньою увагою. Можна ж якось їх знайти і надати їм хоч мінімальну державну підтримку.

– Вони на місцевому рівні вже всі «виявлені». Це не так вже й важко зробити – у селах це всі народжені до 1933-го року, їх-то вже залишилося по дві-три бабці на село. Була команда зверху всіх ідентифікувати, і цим, як правило, займаються вчителі. Є навіть якась соціальна служба, яка зрідка відвідує їх, приносить кіло пряників та пакет гречки. До речі, робити це почали вже за нинішнього Президента.

– Коли цей фільм можна буде побачити?

– Подальша доля фільму – виключно в руках Фонду «Україна 3000».

У рамках Фонду існує «Українська кінофундація» під керівництвом Андрія Халпахчі, і я сподіваюся, що вони не дадуть «пропасти» фільму. Знаю, що у них у планах Берлінський фестиваль – як спецпоказ, планується також якийсь показ у Польщі.

У п'ятницю в Українському домі відбудеться презентація фільму, але це всього 300 людей. Хочемо зробити телевізійну версію і для європейських каналів – скоротити до 52 хв. (такий стандарт телефільмів). Нам вже телефонували з «1+1» з приводу придбання. Ми їх відправили до Фонду. Чим це закінчилося, не знаю... Але, повторюю, всі права на фільм належать Фонду.

– Але Фонд передбачає просування фільму на масовий екран?

– Не знаю! У мене немає постійного контакту із замовником. Фільм закінчено. Офіс 27 листопада буде зданий. Документація щодо фільму несистематизована – ще місяця на два роботи.

– Ви плануєте показати свій фільм за кордоном?

– 2 грудня, за ініціативою Колумбійського університету і Юрія Шевчука особисто, відбудеться показ «Живих» у Нью-Йорку, а наступного дня – у Гарвардському університеті.

– Ви зняли три епохальні трагедії українського народу – війна, Голокост і Голодомор. Що далі?

– Епохальні? Не знаю. Але, думаю, на цьому – все. Хочемо з моїм другом – режисером Андрієм Загданським – зробити кіно про Чорнобиль «Повернення в Едем» – але не про ліквідаторів, а про те, що відбувається з природою, коли людина забуває в неї втручатися. Ідея є. Але поки не дуже уявляю, як це робити. Треба, щоб ідея визріла, у тому числі й ідея, де гроші знайти.