Собор підтримували і Мазепа, і Петро

Сьогодні Михайлівський Золотоверхий святкує 900-ліття. Відлік часу йде від 1108 року, коли київський князь Святополк Ізяславович (до слова, онук Ярослава Мудрого, котрий збудував Софію Київську) заклав на дніпрових пагорбах церкву на честь свого патрона Михаїла. Згідно з історичними хроніками, сталося це 11 липня. Проте «день народження» Михайлівський Золотоверхий святкує в день ангела – 21 листопада, що присвячений Архістратигу Михаїлу.

Церкву Святополк вирішив поставити у межах міста Ізяслава, свого батька, котрий також планував звести сакральні споруди на тій території, де був уже дерев’яний монастир. На даному відтинку історії Михайлівського комплексу припущення істориків й хронологічні перекази переплітаються у тісний клубок різноманітних фактів. На думку деяких дослідників, Ізяслав, він же в хрещенні Дмитрій, заклав на даному місці дерев’яну церкву й монастир, що, відповідно, носили ім’я святого патрона Дмитрія.

Проте, як запевняє чинний намісник монастиря архієпископ Дмитрій (Рудюк), монастир і церкву було закладено прийшлим греком: «До появи Михайлівського Золотоверхого монастиря і будівництва кам’яного собору – все таки тут існував монастир. Києво-Михайлівський монастир заснував перший київський митрополит Михаїл, який прийшов сюди з ченцями-греками, і, очевидно, після хрещення киян тут будується дерев’яний собор».

У будь-якому випадку зачин історії Михайлівського Золотоверхого був непересічний. Будували його за візантійською традицією і за візантійською ж оздоблювали – багатими мозаїками і фресками. Дружина Святополка візантійська принцеса Варвара привезла до Києва у посаг мощі Великомучениці Варвари. Місце для зберігання святині обрали Михайлівський храм.

Від самого початку Михайлівська церква мала одну баню і серед інших церков Києва відрізнялася тим, що та була позолочена. Звідси і назва собору та монастиря – Золотоверхий. Забігаючи наперед, скажемо, що семибанним, таким, як ми його знаємо сьогодні, собор став аж у XVIII ст.

Очевидно, будувався Михайлівський храм п’ять років, оскільки, згідно з літописними хроніками, у 1113 році там було поховано Святополка. Тобто дослідники припускають, що на той час будівництво церкви було завершене.

Барокових форм Михайлівський собор почав набували у добу процвітання української козацької старшини: багатії виступали щедрими донаторами будівництва й підтримки православних церков та монастирів.

Хоча й до того Михайлівський монастир давав собі раду. У часи Середньовіччя він отримав право на самоврядування: 1523-го року ігумен Макарій отримав грамоту від литовського короля Сигізмунда І. За кілька років стараннями Макарія володіння монастиря простягалися на Печерську ділянку Старого міста, увесь Хрещатик і половину Клову, на весь Кудрявець від Львівських воріт до Шулявщини.

Після стагнації, що настала внаслідок ординських набігів на Київ, монастир помітно відроджувався.

У XVII ст. Київський митрополит й ігумен монастиря Іов Борецький (той самий, що був ректором Києво-Братської школи) перетворює монастир на резиденцію митрополита й відновлює Варваринський приділ, залишаючи спадщину для будівництва дзвіниці, котра з’явилася на початку XVIII ст. Монастирем опікувалися Петро Могила, гетьмани Іван Виговський, Дем’ян Многогрішний та Іван Мазепа, який дав кошти на срібну з позолотою раку для мощів Варвари. А Іван Скоропадський пожертвував різьблений з позолотою іконостас й визолочений горельєф Архістратига Михаїла, що встановили на фронтоні собору. Згодом на кошти російських вельмож та особисто Петра І збудували Катерининський приділ та звели шість бань.

Фрески на вході на територію монастиря.

Викрадення століття

Візантійська же історія Михайлівського, як не парадоксально звучить, почалася у 1930-ті рр. У 1934 році, коли було вирішено знести Михайлівський Золотоверхий собор (щоб розчистити ділянку для грандіозної урядової площі), Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило створити спеціальну комісію, яка мала зняти зі стін найцінніші мозаїки та фрески. Офіційно робота мала тривати з квітня по жовтень.

Керівник Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії України НАНУ Сергій Кот наголошує, що звідси і почалася дивна історія перепису, пересилки й «позичання» давньоруських цінностей з Михайлівського, а саме фресок, мозаїк та плит XI-XII ст.

Святий Михаїл та князь Святополк Ізяславович.

За даними Сергія Кота та Юрія Коренюка, перші наукові описи михайлівських мозаїк були зроблені в середині XIX ст. Семеном Крижанівським та Миколою Закревським. Тоді було зафіксовано композицію «Євхаристія», зображення святого воїна Дмитрія Солунського, архідиякона Стефана, апостола Фадея і ще семи апостолів, що збереглися фрагментарно. Найповніший реєстр михайлівських мозаїк і фресок належить професору Петербурзької Академії мистецтв А.Прахову. «Матеріали його архіву засвідчують, що тоді вдалося виявити 11 лицьових зображень, 2 великі шестикінечні хрести та 28 зразків орнаменту - загалом 41 стародавню фреску», – пишуть у статті «Михайлівські пам'ятки в російських музеях» Кот і Коренюк.

Маханіції з дорогоцінним інтер’єром Михайлівського почали відбуватися вже після його демонтажу у 1934-му. Із середини 1990-х окремі українські дослідники намагаються довести, що у 1930-40-ві з Києва було банально викрадено михайлівські цінності. «Тоді ми нарахували щонайменше 26 оригіналів ХІ-ХІІ ст. Михайлівського Золотоверхого собору, на той час вони перебували на території Російської Федерації. Це була, фактично, українська «Бурштинова кімната». Наші дослідження показали, що українські пам’ятки, пов’язані із спадщиною Михайлівського собору, потрапляли на територію Росії, починаючи з 1936-го року. Обставини цих перших вивезень ще не зовсім з’ясовані», – повідомив раніше у інтерв’ю «ПіК України» Сергій Кот.

Частину «загублених» фресок почали повертати упродовж останніх семи років: у 2001-му в Україну повернули 4 фрески, у 2004-му – ще сім, які відновлювали донедавна і у липні виставили на публічний огляд у в музеї Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам'ятників історії, культури та заповідних територій (вул. Трьохсвятительська, 8).

Але повернуті з пітерського Ермітажу 11 зображень – не найцінніші артефакти. Найкращі ще досі зберігаються у московській Третьяковці. Зокрема знаменитий «Дмитро Солунський».

Відбудований Михайлівський собор отримав чимало критики на свою адресу. Але, як бачимо, його проблема – не псевдобарочне новітнє оздоблення, а питання повернення автентичних пам’яток української історії та культури.

Лик святої Великомучениці Варвари.

Пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 рр. біля стін монастиря на Михайлівській площі Києва.

фото: Саша Єремєєв / ПіК