Я теж зіткнувся із проблемою вікового цензу у письменницькому середовищі. Йшлося про польські стипендії. Здається, їх отримували вже всі, кому не ліньки, хто мав таку-сяку книжку і хотів півроку халявно пожити у Кракові. Я ж так і не отримав цієї стипендії. Не тому, що мої твори підривали польсько-українську дружбу чи пропагували, допустимо, расову нетерпимість. Мені ввічливо нагадали про вік. Виходить, що письменниками є лише люди до тридцяти п′яти? Я тоді спочатку ображено надув щоки, а потім ... розсміявся.

Творення культу молодості і культу із молодості має багато причин і наслідків. Тут є переваги, адже, справді, не пропагувати ж із рекламних щитів спотворені тягарем життя немолоді обличчя, що безпощадно нагадують нам про власну проминальність. А лики молодих – це одна із прикрашених картинок життя, якою ми підсвідомо маскуємо страх смерті.

До речі, ми маскуємо страх смерті на кожному кроці. Навіть вінки на похороні чи пам′ятники на могилах є лише один із способів анестезії пам′яті про конечність усіх радощів і печалей...

Нещодавно, розмовляючи з однією пані, я згодився, що у нашій сучасній літературі, здається, немає так званого позитивного героя немолодого віку. Того, що ніс би молодшим поколінням мудрість патріарха. Спокій вчителя. Безпристрасну радість ґуру. Я вже не кажу про те, що у рекламі чи інших широкодоступних засобах комунікації не звертаються до лиць мудреців. Замість лику Сенеки – уніфікований дівочий фейс із підсолодженою усмішкою. Замість проникливого і спокійного погляду Сократа – універсальне лице якогось молодика, що недавно, мов Пилип із конопель, вискочив із пубертатного періоду.

Звісно, я гіпертрофую, але повсюдне насаджування культу молодості і розваг є способом забування того, чого не можна забувати. Окрім того, часто батьки наслідують своїх ... дітей, намагаючись постійно бути молодими. Хіба ви не бачили таких вічних Діонісів? Вони виглядають кумедно, а іноді і жалюгідно, хоча ніколи цього не визнають. Ще нікому не вдалося зробити так, щоб після зими наступила, допустимо, осінь, а після неї – літо. Так само із віком. Скільки би ми не обдурювали себе, живучи у тенетах солодкої ілюзії, відмінити відквітання ще не вдалося жодному смертному...

Культ молодості – це нев′януча енергія і великий інтерес до споживання, розваг і видовищ у їхніх різноманітних виявах. Це здоровий оптимістичний еґоцентризм, що, переважно, не рефлексує. Але я не хочу все зводити до спільного знаменника. Серед молоді є достатньо тонких і високоталановитих натур. Серед людей зрілого, а то і старшого, віку достатньо знайдеться банальних і пересічних, у яких нічому повчитися. А все ж, коли старців залишали помирати чи викидали у провалля, це свідчило про моральну деґрадацію суспільства. Наша теперішня гонитва за культом молодості, навіть серед людей зрілого і перезрілого віку, обкрадає їхнє реальне життя, примушуючи бігти за фантомним хвостом жар-птиці. Кажучи іншими словами, ці люди живуть ілюзією про рекламну гламурну гурію, не використовуючи безсумнівних переваг власного віку і не проживаючи власне життя.

Будь-якою ціною залишатися молодими є ще, як на мене, прагненням людей, вільних від будь-якої релігійності. Гедоністичні практики мало сприяють душевній роботі і осмисленню себе та інших у контексті чогось тривалішого, ніж фізичне здоров′я і сексуальна привабливість. Окрім того, нав′язлива ідея омолодження є формою туги за втраченим раєм і певним захистом від самотності і загубленості, особливо у мегаполісах.

Пошуки еліксиру безсмертя залишаються найпронизливішою і найкрихкішою людською мрією...