Назва: «Латання німбів»
Видавництво: І-Ф.: «Тіповіт», 2008
Обсяг: 254 стор.

Рецензія, написана на рецензію, нагадує дзеркало, поставлене перед дзеркалом іншим. Де до того ж, щось, крім цього першого дзеркала, уже відображається. Як результат – утворюється такий собі дзеркальний коридор плюс – «відображеннєві фрагменти».

Пропонована читачеві книжка Івана Андрусяка є «зібрано-вибраним» (якщо послуговуватися термінологією Романа Скиби) з літературно-критичних Іванових напрацювань, датованих шістьма найближчими до нас роками.

Щойно вийшовши друком, книжка стала бібліографічним раритетом (якщо шукатимете, на Петрівці її зараз не знайдете). Це дає всі підстави, аби чи не вперше за кілька останніх років збірка рецензій стала ще й бестселером.

А справжній бестселер не може не бути пов’язаним із міфологією, або, принаймні, не існувати в її контексті. Оскільки більшість із представлених саме через творчість літературних персоналій оповита легендами, про місце твору у літературно-критичному дискурсі сперечатися не випадає. Тим більше, в нас є підозра, що вельмишановний автор, який отим «дискурсом» вітається й прощається, замахнувся на те, аби витворити ще й нову літературознавчу парадигму (ну як же дискурсові без неї?).

Що би не казав Іван про «зручний» термін «літературне покоління», аналізуючи його книжку, ми подекуди послуговуватимемось цим словосполученням (власне з міркувань капосності).

Найширше у звірці представлено «дев’яностників». Зокрема знакові постаті – Юрій Бедрик, Сергій Жадан, Сергій Пантюк, Степан Процюк, Роман Скиба та інші.

До речі, задля повноти відображення явища, якому, певне, буде присвячено не одну докторську дисертацію, авторові збірки годилося б написати бодай розлогішу авторецензію. Бо побіжної згадки про Івана Андрусяка в контексті славнозвісного літгурту «Нова дегенерація», певне, буде не досить.

Інша численна група згаданих у збірці літераторів – представники Київської школи поетів-метафористів:чільники Василь Голобородько, Микола Воробйов. А ще – київські літератори Станіслав Вишенський, Іван Герасим’юк, Ігор Римарук, учасники львівського «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович. Та й інші митці поколінь 70-80-х, поза контекстом творчості яких годі й уявити здобутки тих літераторів дев’яностників, які вже увійшли до шкільних хрестоматій (зокрема «Сучасна українська література кінця XX ст. – початку XXІ ст.» київського видавництва «Школа»).

Слід зауважити принагідно, що ретельність є характеристикою сталою для Іванового аналізу текстів – як поетичних, так і прозових. Візьмімо для прикладу розгляд творів Анатолія Дністрового, В’ячеслава Медведя, Тараса Прохаська.

Іншою характеристикою є критична принциповість. Так, наприклад навіть текст про Валерія Шевчука вийшов аж ніяк не реверансним. Андрієві Кокотюсі так і зовсім дісталося на горіхи (по-дружньому). Хоча зваживши принаймні на текст «Зоопарк» останнього, Іванові все-таки навряд чи варто було аж так наслідувати Аристотеля.

Із тих «двотисячників», кому випало трапитися Іванові під перо, найбільше пощастило, певне, Іллі Стронговському: його майже похвалили. Цього не скажеш, до речі, про кількох книговидавців і редакторів, яким наприкінці збірки влаштовано справжній граматико-стилістичний масакр.

Загалом, якщо згадати не раз цитований у збірці вислів про те, що кожен письменник пише одну-єдину книжку, слід зауважити, що тій, яку пише Іван, додалося літературно-критичних сторінок, до яких не завадить звернутися усім краянам, небайдужим до української літератури.