Під чуйним керівництвом цієї міжнародної організації нам належить прожити наступні три роки. Обіцянка Міжнародного Валютного Фонду виділити Україні кредит в $16,5 млрд ставить українську владу перед необхідністю коритися рішенням експертів фонду. Чим це нам може загрожувати?

Востаннє ми так багато чули про МВФ десять років тому. Серпнева криза 1998 року, що перевернула все догори дригом ногами і ряд держав поставила навкарачки, пригадується багатьом. Саме тоді на наших телеекранах експерти МВФ з похмурими обличчями, обтяженими сакральним знанням, промовляли економічні істини в стилі російського дитячого віршика "Медведя лет пяти-шести учили как себя вести". Впровадження цих істин в життя, утім, зовсім не було нешкідливим.

Що таке Міжнародний валютний фонд? Вислухаймо версію самої організації: "колектив 185 країн, що працюють спільно для посилення глобальної монетарної співпраці, забезпечення фінансової стабільності, полегшення міжнародної торгівлі, просування високої зайнятості і економічного зростання і зниження бідності".

Місія перехоплює подих. Є тільки одне маленьке питання - які результати спричиняють такі благородні наміри? Чи можна виділити історичні приклади, коли діяльність згаданої славної організації вела до фінансової стабільності, просування високої зайнятості і економічного зростання та інших перелічених високих цілей?

Не варто далеко ходити - звернімося до подій десятирічної давності. Азійські країни, пострадаждалих від кризи 1997-1998 деяких країн дослухалися до рекомендацій Міжнародного валютного фонду уважніше, ніж інші. Старанна учениця західних експертів Індонезія будувала життя прямо за прописами МВФ. Міцні валютні запаси в $20 млрд, позитивне сальдо зовнішньої торгівлі в $900 млн і розвинений банківський сектор. Стабільний курс національної валюти до долара давав змогу корпораціям брати кредити в американській валюті. Усі брали, тим більше індонезійська рупія потихеньку міцніла.

У липні 1997 влада Індонезії вирішила розширити валютний коридор з 8 до 12%. Стабільність рупії негайно похитнулася. Запровадна вільного ринкового обмінного курсу остаточно добило національну валюту. Виниклий сильний попит на долар укупі з побоюваннями з приводу боргів корпорацій і прагненням позбавитися від рупій упродовж місяця обрушили національну економіку. Біржовий індекс і курс індонезійської валюти у вересні 1997 сягнули історичних мінімумів. Після цього рейтингове агенство Moody провело контрольний постріл, понизивши рейтинг державного боргу Індонезії до рівня сміттєвих облігацій. Нічого не нагадує?

Прибула команда фахівців МВФ своїми рішеннями зуміла поставити на коліна величезну країну. Не пробувши і півмісяця в країні, іноземні специ зажадали від Банку Індонезії закрити 16 місцевих банків 1 листопада 1997. Ціна питання – більша частина 80 мільярдів доларів внутрішнього боргу. До цієї події внутрішній борг був не таким істотним.

Подальші рішення МВФ було спрямовано на поповнення бюджету з метою швидкої розплати з кредиторами. Для цього збільшувалися податки на паливо - кращий спосіб паралізувати бідну острівну державу і викликати народні заворушення. Уряд почав розуміти, до чого все це веде, спробувало перекласти ношу на багатих, але МВФ був проти - їм потрібен був швидкий результат.

Все це відбувалося в обстановці секретності і прості громадяни уявлення не мали, що роблять з їх країною і в скільки їм обійдеться це щастя. Суми внутрішнього і зовнішнього боргу засекретили. Восени зміни, що відбулися, відбилися в балансах корпорацій. Компанії, вимушені купувати долари, щоб розплачуватися по боргах, обрушили курс рупії до небачених рівнів - з 2000 до 18000 за долар. Ціни на їжу, що виросли, спричинили до масові заворушення, унаслідок яких тільки в столиці Джакарті загинуло 500 осіб.

У середині 1998 президент країни вимушений був піти у відставку. Країна втратила близько 14% ВВП. Реальні доходи і без того небагатих індонезійців скоротилися на 30-40%. 160 млн громадян за межею бідності, як вам? Можливо, любителі МВФ скажуть, що без іноземних експертів ситуація була б ще гірша? Наскільки гірше? Острови б потонули?

Дії Заходу зі стягнення боргів завжди відзначатися прямотою й ефективністю. У 1881 році після оголошення Оттоманською імперією дефолту з боргівх, європейці зайняли турецькі митниці і допомогли собі самі. У 1902 біля берегів Венесуели, що перестала платити за боргами, з'явилися німецькі, британські і італійські військові кораблі, що заблокували порти до погашення боргу.

Що буде з нашою країною, що зуміла позичити за кордоном більш як сто мільярдів доларів, ми побачимо в найближчому майбутньому. Поки, на жаль, бачимо не багато підстав для оптимізму.