«Мавпочка гуляє із скворцом». 1991 р.

Народна і... вулична

Не полюбити фантастичних звірят художниці не можливо. Хоч раз побачивши їх, уже навряд чи забудеш: у них повно щирості й безпосередності – якраз того, що вирізняє твори славетних світових примітивістів. Не дарма ім’я Марії Примаченко ставлять в один ряд із іменем грузина Ніко Піросмані та француза Анрі Руссо.

У 1966 році вона отримала Шевченківську премію, а у 1998-му стала народним худодником України. Її популярність – безперечна. І йдеться не лише про колекціонерів і галеристів. Напевно, мало хто з киян не помічав автомобіля на Хрещатику, на дверцятах якого намальований фантастичний лев Марії Примаченко.

«Видра подружила із ужом...». 1970 р.

Два роки тому українське арт-середовище було шоковане звісткою: невідомі викрали близько 150 картин Примаченко. Всі вони належали невістці художниці Катерині Примаченко та зберігалися у рідному селі Примаченків – Болотні, що на Київщині. Гуаші та акварелі художниці, виконані на простих ватманах, за оцінками експертів, сукупно вартували близько мільйона долларів (кожна зі 150 робіт – по $ 5-6 тис.). На щастя, українські міліціонери того разу перейнялися проблемою всерйоз: картини повернули власникам вже за 49 днів. До речі, злочин скоїли на замовлення: картини мали перепродати приватним колекціонерам.

«Букет квітів у вазі». 1990-і рр.

Невиїздна у зоопарк

Марія Примаченко малювала обома руками – правою і лівою. У будь-якому випадку її живописні персонажі виходили однаково чарівними. Образи самі просилися їй під пензель. «Дивлюся на підлогу і бачу – то звір, а то – людина на коні», – розповідала художниця. Не маючи жодної спеціальної освіти, Марія Примаченко інтуїтивно створювала глибоко міфологічні образи та наповнювала їх своєрідною філософічністю, недоступною багатьом високочолим.

«Звір війни». 1960-і рр.

Навіть підписи до її картин можуть бути самодостатніми творами. В них сільська майстриня вкладала достатньо тонкого гумору, іронії й дотепу: «Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було» або «Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має». Часто вони нагадують білі вірші: «Кобра як устане, то і небо достане, а до сонця достать – треба кобрів п’ять».

«Довгошия звірина чухається...». 1970 р.

Кожна її картина могла супроводжуватися самодостньою історією, яку художниця оповідала всім охочим. Ось одна із них: «А я гусей пасу. Чую: «чигирк» – то крокодил «чигиркає» під сороку. Дивлюся – верба схилилася, на вербі – крокодил. А біля крокодила – мавпочка, дружина його. Він – у нірку, а вона – на вербі. Отак, коли за звіра заміж вийдеш: у нього – своє, а в тебе – своє».

Марія Примаченко зображувала не лише тварин, яких коли-небудь бачила, але й таких, про яких лише чула. Саме це часто робило її звірів неповторними. Кажуть, що коли художницю запросили для участі у київських Центральних експериментальних майстернях (1936), одна з її наставниць вперто не пускала дівчину в зоопарк: аби та, на шкоду своєму мистецтву, не надивилась справжніх левів та мавп.

«Дикий собака Зайця ловила, але не піймала». 1972 р.

Улюблениця Пікассо і Шагала

Марія Примаченко ще за життя зазнала всесвітньої слави. Починаючи з паризької виставки 1937 року, художниця неодноразово виставлялася у Парижі, Варшаві, Празі, Софії, Відні, Монреалі.

Одну з таких виставок відвідав іспанський художник Пабло Пікассо. Автор «Герніки» назвав твори українки «прекрасними роботами геніальної жінки».
Творчістю Примаченко перейнявся і Марк Шагал. Після перегляду її творів художник починає зображати чудернацьких істот – двоюрідних братів примаченківських звірів.

«Чорнобильська біда наробила людям навсігда горя». 1993 р.

Як тоді так і зараз, твори Марії Примаченко запам’ятовуються раз і назавжди. Це як перший малюнок, намальований крейдою на асфальті біля дому, чи дивовижний сон, який раз наснившись, не залишає впродовж років. Первісний оптимізм, що так і накочується хвилею на споглядача картин художниці, миттю змиває всі похмурі думки та сумніви. Залишається одне – жити.

«Дарю космонавтам українську паляницю...». 1987 р.

Фото: Стас Алексєєв