- Тиждень тому я була в Мінську і зіткнулася з проблемою знайти видання сучасних білоруських літераторів вашою рідною мовою. Виключенням стала хіба що галерея «Підземка». Де в Білорусі можна знайти білоруськомовну літературу?

- Моя книжка, яку я видав власним коштом накладом тисячу примірників, продавалася у трьох місцях: у «Підземці», у кількох приватних підприємців, які розповсюджували книги по різних імпрезах, і через Інтернет. Якби книжка продавалася в книгарнях і мала інформаційну підтримку, можна було би продати і 10-20 тисяч примірників. Головна проблема в тому, що держава – капіталіст і одночасно монополіст. Книгорозповсюдження – це монополія держави. Приватні підприємці, Інтернет – це все периферія, що займає максимум 10% ринку. У нас держава – суміш війська із «Макдональдсом». Є головний, його помічники і є великий бізнес, який ведеться з дозволу адміністрації президента.

- Тобто всі видавництва в Білорусі – державні?

- Переважна більшість. Я принаймні знаю про три недержавні видавництва, які мають ліцензію на гуртовий продаж. Але збірки того ж Хадановича, які могли би розходитися десятками тисяч, у Мінську, де живе більше двох мільйонів людей, ви побачите лише в кількох місцях. Проблема в донесенні інформації до читача. Мас-медіа тотально контролюються державою. Відповідно, велику роль зараз в Білорусі грає Інтернет. Все одно все зводиться до політики.

- Тема сучасної білоруської літератури для мас-медіа закрита?

- Тут не все так просто. Коли, наприклад, найавторитетніший і найпопулярніший, на мою думку, в Білорусі письменник Володимир Орлов абсолютно відкрито говорить, що він за вільну Білорусь з білоруською мовою, – зрозуміло, що його книжки пропагувати ніхто не буде. Бо основні мас-медіа належать державі. Ті, що не належать, – у нас є дві газети з російським капіталом – дуже обережні. Є ще незалежні медіа, що мовлять за межі країни, – радіо «Свобода» чи польські медіа – це лише 5% споживачів інформації.

Ще за Хрущова, коли була тотальна русифікація, у нас почав працювати письменник Володимир Короткевич, який писав детективи. Ця людина спростувала твердження про незатребуваність білоруської мови. Зараз народу втовкмачують, що білоруська мова складна. Якщо раніше вона була колгоспною, то тепер – елітарна, тільки для високолобих. На цьому тлі книговидавництво виглядає доволі просто: все приходить з Росії. Чому не приходить з Білорусі? Чому немає культурної, видавничої політики? Тому що це вже бізнес, який не може бути поза контролем держави. Державними важелями володію малоосвічені люди, які не уміють правильно говорити, читали мало книжок. Що говорити, коли президент каже: «Я читав вірші Василя Бикова». Які вірші Бикова (Василь Биков – відомий білоруський прозаїк. – Авт.)?

- Видаючи свої книжки, яку мету ви переслідуєте? На тисячі примірників не заробиш.

- Може, у нас є письменники, які заробляють власною літературою. Але правди вам ніхто не скаже, тому що відразу приїде податкова.

- Йдеться про письменників не з андеґраунду, а які пишуть у мейнстримі, як належить?

- У нас мейнстрим – це історична література на тему національного відродження. Наприклад, дуже розкуповуються книги Володимира Орлова.

- Яка аудиторія його читає?

- Люди, для яких важлива національна самосвідомість. А от ми – Сергій Прилуцький, Андрій Хаданович, Марійка Мартисевич, я – вже давно пройшли питання національної самоідентифікації. Думаю, ми попереду років на 20. Можемо дозволити ввернути матюк у літературі. Я знаю, що у мене аудиторія значно більша за тисячу осіб. Наприклад, моя дружина-архітектор подарувала мою книгу замовниці, у якої чоловік прораб, йому 47 років. Прочитавши книгу, він побіг у магазин шукати ще на білоруській мові. Це людина, яка 30 років не тримала у руках білоруської книги!

- Цікаво, ви пишете, те, що хочете, чи все таки думаєте про читачів і те, що вони хочуть почути?

- Найперше, я пишу для власного задоволення. Але коли укладав цю книжку, то уявляв своїх читачів як глядачів фільму «Діамантова рука» – і дорослих, і дітей, простих робочих і високолобих інтелектуалів.

- Крім того, що ви існуєте в Інтернеті, десь відбуваються літературні зустрічі, читання?

- У нас фантастичне культурне життя! Але це андеґраунд.

- Через які Інтернет-сайти можна познайомитися із сучасною білоруською культурою?

- Я виношую проект створення повновартісного культурного Інтернет-ресурсу. Питання у фінансуванні. Люди, які підтримували незалежні білоруські культурницькі проекти, зараз бояться цим займатися, бо прийде податкова, закриє або ще й тюрму посадить. Внутрішнього спонсорства практично немає. Західне – передбачає більше підтримку прав людини, на культуру ніхто грошей не дає. У Європі не розуміють, що в білорусі відбувається культурна війна, і вони можуть мати у себе на кордоні або європейську націю, або Росію.

- Реально в Білорусі можна почути живу білоруську мову? Бо в Мінську мені не пощастило.

- Що таке Мінськ? Перед війною це було невелике місто з населенням 300 тисяч, яке зруйнували радянські бомбардувальники, а не німецькі про що не люблять згадувати. Заселяли його приїжджі з Росії та люди з села, яким було по барабану, якою мовою говорити, аби бути як «городські». Так само як у Києві 15 років тому.

Зараз у Білорусі все частіше білоруську можна почути від молоді. Мова перестала бути ознакою села. Але немає критичної маси міських жителів, що володіють білоруською. Поки Лукашенко при владі, не знаю, як це змінити: ніхто не хоче сідати в тюрму. Багато виїжджають з країни – в Україну, Польщу. Еміграція тотальна! Але літератури це не стосується.