Серед археологів побутує звичка жартівливо датувати випадкові сучасні знахідки (шматки пластикових пляшок, наприклад) часом «пізнього пластику раннього залізобетону». При цьому представники цієї шляхетної професії іронічно усміхаються: бо ж рештки сучасного побуту наукою не цінуються. Зовсім інша справа з давньою керамікою: коли черепок вдаряється об археологічну лопату, серце шукача підземних скарбів починає битися швидше.

На виставці «Великодня кераміка», що цими днями триває в музеї народної культури Івана Гончара, переконуєшся: за кілька сотень років наша цивілізація може залишити щось вартісне. Для цього, власне, й трудиться майстер народної кераміки Анатолій Байда – творіння його рук прикрашають стіни та стенди однієї із затишних кімнат музею.

Кераміст ще зовсім молодий (йому близько тридцяти), радісно усміхається та ділиться секретами виставки із усіма охочими. Окрім таланту художника, кераміст наділений ще педагогічними здібностями: пан Байда працював у Центрі трудової реабілітації інвалідів у Києві. Терапевтичний ефект від роботи з глиною відомий із давніх часів. Цей чутливий матеріал забирає людські недуги і віддає рукам, що із ним працюють, тепло земних надр.

Перше, що зацікавлює того, хто заходить на виставку, – незвичайний вигляд посуду. Не маючи необхідних знань з етнографії, урбанізований відвідувач навряд чи відгадає призначення дивовижних великодніх посудин із кольорової полив’яної кераміки. «Посуд, що ви його бачите тут, – пояснює пан Анатолій, – не простий. Це коврижки. Саме у них прийнято доносити до дому запалені свічки. У великодню ніч їхнє світло спалахує в церкві, символізуючи Воскресіння Христове». Сакральний посуд у народному варіанті зовсім простий: з неполиваної глини роблять ємкість, у яку встановлюють свічку та хрест над нею. Бувають і прості побутові коврижки: ними дбайливі господарі присвічували в оселі, з ними заходили увечері у хліви щоб погодувати худобу.

У виконанні Анатолія Байди коврижки стають справжніми творами мистецтва. Тут вам і язичницькі мотиви, і готика, і барокові викрутаси. Жоден із експонатів не схожий на інший, бо ж всі вони забарвлені у різні кольори, мають неповторні форми та розміри. Деякі з них нагадують химерні гібриди коврижки та звиклого свічника, коврижки та традиційної ляльки-мотанки, коврижки та барильця.

Поряд із великодніми свічниками – миски-обереги. «Їх у традиційній оселі ставили на почесне місце, – оповідає автор, – бо ж вони круглі й оздоблені солярними малюнками. Так у хату зазивали тепло і добробут». Хтозна, може й тепліше стає у хаті, коли зі стіни дивляться такі маленькі сонця.

Великодній настрій виставки підкреслюють композиції із писанок та давні рушники. Цей скарб на підмогу Анатолію Байді надав сам музей.

Перебуваючи у цьому куточку, де автентика перетікає в сучасність, ловиш себе на дивному відчутті: ніби от-от у кожній коврижці засвітиться по свічечці. І тоді лагідні янгольські голоси заспівають: «Христос воскрес!». І від цього відчуття стає легко і по-домашньому тепло – як і належить на Великдень.

фото: Ольга Куровець