![]() |
Адасінський як і його послідовники дотримуються суворої дієти і взагалі інтригують публіку відомостями про монастирський спосіб життя. Єдина дозволена слабкість – це робота. Професіоналізм «Дерева» вже оцінили різні фестивалі: від «Золотої маски» до знаменитого Edinburgh Fringe Festival (влітку на цьому фесті театр представлятиме спектакль «Євангеліє від Антона»). На лютий 2009-го вже запланована акція на Венеційському карнавалі. А ось у Києві Адасінський і «Дерево» побували в рамках «ГОГОГОЛЬFEST», до речі, вперше. Поспілкуватися з журналістами режисер погодився на недовгі 13 хвилин. «ПіК України» записав імпровізоване перехресне інтерв'ю з Антоном Адасінським.
- Я не ходжу в театр, театр я не люблю. Але те, що було тут, було класно. Для нас. Це було дуже кайфово, дуже круто, стільки любові. І вам було, напевно, теж класно. Називайте це хоч Машка, хоч Васька, хоч кутька, хоч пуська – без різниці. Усі ці терміни – режисер, актор – це все дерибас. Був класний день, ми були на сцені, виступали, танцювали, була музика. От і все. Спрощуйте все.
![]() |
- У основі ваших дій все-таки лежить фізичний театр?
- Наша мова – тіло. Ми ж іншого не вміємо, ми ж тупі як... ці самі... як пікселі (Сміється). Тіло віддає більше, ніж голова, ніж серце.
- Тобто ви працюєте імпульсом – фізично. У вас імпровізація в самому спектаклі. У нім є якісь блоки?
- Звісно, є такі точки – опорні – може п'ять-шість. Між ними – повна свобода.
- Імпровізація на імпульсах тіла? Що тіло хоче робити...
- Ха! Що тіло хоче. Я поки сиджу – я нормальний. Коли починається музика, починаю щось робити.
- Говорять, ви ведете монастирський спосіб життя. Навіщо це потрібно трупі?
- Маємо ми таку думку, що в світі не все гаразд. Зараз. І ми вирішили щось не робити на цьому світі, чогось уникати: газет не читаємо, радіо не слухаємо, телик не дивимося. Не вбираємо інформацію, тому що це дерибас – вас вантажать чим доведеться. Потім їжа, дієта, заняття, робота. А щодо монастиря... ми ж їздимо, виступаємо, працюємо. У нас є наша квартира, заняття, тренінги – це не стіни з молитвою. Це гарування щоденне, з тілом, з руками-ногами-суглобами. Робота звичайна. [Ми використовуємо. – Ред.] школи всіх видів – від танго до модерн-денса. Ми працюємо щодня, щоб тіло могло робити все!
![]() |
- У вас є послідовники – інші театри, які слідують вашим правилам?
- Є. Але вони не дотягуються, не виходить. У них справи, вони чимось зайняті. А ми безбашені, ми можемо переїхати – країни, континенти – нам все одно. Щоб щось зробити – потрібна жертва, плата: за успіх, за роботу. Це просто плата, вона буває дуже дорога: не платите, нічого не вийде. Тому мої учні – хороші, але їм бракує... віри бракує.
- Школа Ваших вихованців...
- У мене їх багато. Ми з ними зустрічаємося за бажання. Сьогодні [на виставі. – Ред.] могло бути людей вісім, п'ять, 20. У мене всього їх 24. Відморозки. Але є ядро – п'ятеро людей. А є майстри-студенти.
- Як Ви виховуєте в своїх учнях безжальність до свого тіла?
- А берегти ж особливо нема чого. Час біжить, цокає годинник – що ми втрачаємо? Якщо робити, то до кінця. Кохати – до кінця, жити – до кінця, танцювати – до кінця. На півкроку, півголосу це робити – нецікаво. Ми ж не театр, ми просто рок-н-рол.
- А де знаходиться ваш монастир?
- У трьох країнах: Італії, Німеччині, Росії. Це студії, де ми працюємо: студія в Дрездені, в Пітері – наші друзі з «Театр дощу», в Італії теж маленький театр.
- Ви ще грає в класичному театрі – в «Лускунчику» (роль Дроссельмейера в балеті Маріїнського театру. – Ред.).
- Так, тому що це казка. Я люблю казки. На сцені купа народу, стрибають туди-сюди. Великі майстри. Чудова трупа.
- Ви зробили «Євангеліє від Антона». Це теж стьоб?
- Ні, це зовсім серйозна історія. Я людина не дуже віруюча, нічого в цьому не розумію, тим паче, що я єврей: мови не знаю, суботи не дотримую. Але, думаю, що це буде класна робота. Там я один танцюю під класичну музику. У нас немає стьобу, ми дико захищаємося від вас, журналістів.
фото Ольги Жук

Татьяна Сорокина
Всенародному референдуму – так! Диктатурі меншості – ні!
Що робити нам, переважній більшості, коли вони, меншість, всередині себе один з одним ні про що не можуть домовитися? Ні проти кого дружити, ні з ким воювати, ні під якими гаслами кидатись у бійку, ні кого проштовхувати наперед, ні як себе рятувати... Наразі, повна криза!450 осіб тримають у заручниках і дурнях всю 45-мільйонну країну.
Незалежність – це консолідація. Якої нема…
За політичними баталіями та економічною кризою мало хто й згадує, що 17 років тому, а саме 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. І варто про це згадувати не тільки тому, що це справді історична для нашої країни подія. Але й тому, що перелік внутрішніх та зовнішніх викликів сьогодні навряд чи буде меншим для України, ніж у 90-их.






