Автобус із назвою загадкової країни, в яку нас обіцяли відправити, відрізнявся від бусів із написами «Київ – Біла Церква», що сиротливо стояли віддалік, і масштабами, і видом. Очевидно було, що ми на когось чекали. Але хтось наполегливо не приходив, у зв'язку з чим рейс відкладали. Нарешті зазвучало все частіше й частіше схлипування «за дві хвилиночки» і, справді, за ці самі хвилини автобус рушив у путь.

Спроби дізнатися у організаторів, де вона... ця довгообіцяна «Країна ілюзій», ні до чого не привели. Все було вкрай загадково.

... очікувано? Так, скажу прямо, цілком очікувано зазвучала музика «Димної Суміші». Гримнула музика. Здається, в автобусі працювала тільки одна колонка. Тому запис лунав як рудимент радянського року часів перебудови, відтворений на бобинному магнітофоні. Наразі, насолодитися в автобусі психоделічним звучанням гурту не вдалося.

Нелегкий шлях

Натомість ми заблукали. Оскільки ніхто з журналістів не знав шляху в чудову «Країну ілюзій», ми спокійнісінько каталися Києвом, спілкуючись на різні теми, що нас хвилюють, доки не проїхали одне й те саме місце тричі. Хтось невідомий рикнув «Агов... а куди ми їдемо?», і організатори розкололися. Виявилось, що ми їдемо, туди, куди й було обіцяно, тобто на прес-конференцію «Димної Суміші» в Парк Дружби Народів. Хтось вказав вірний шлях водієві. Поставили по другому разу альбом. Одним словом, кожен зайнявся своєю справою.

Наприклад, я дізналася, що новий реліз був створений всього за 2 години. Музиканти не застосовували жодних сучасних технологій. Все записувалося за допомогою чотирьох магнітофонів і відповідно чотирьох мікрофонів. Напевно, саме тому «Димна Суміш» провела між собою й Beatles сміливі паралелі: «Жуки», мовляв, теж користувалися подібною апаратурою.

Коли, нарешті, автобус пригальмував біля пивного намету, одні значуще гмикнули, інші серйозно засміялися. Невже це й є та сама... Звісно ні, «Країна ілюзій» містилася трохи далі. У полі, щоб всі бачили кордон цієї держави, бовванів білий стовп, що нагадував роздавлений у попільничці недопалок. За ним, під розлогим деревом, де, мабуть, була столиця, сиділи музиканти. Під перебір сітари, під ритмічний стукіт бонгів, під чудове звучання інших химерних інструментів, вони зустрічали журналістів, що мляво брели після тривалої поїздки.

З перших заяв музикантів (говорив в основному Саша Чемеров), ми дізналися, що будь-який допінг, тобто алкоголь, наркотики та інші надмірності – це безумовне зло. Що добро міститься всередині будь-якої людини. Просто уважніше треба прислухатися до того самого нутра. У позитивному сенсі, хоч і побіжно, згадані були Ісус Христос і Будда. Впродовж цієї промови дівчата з групи підтримки «Димної Суміші» обсипали всіх мильними бульбашками. Бульбашки лускали.

До безумовного зла також зараховувалася попса. «А ось поп-музика – це добро». У чому відмінність? Все дуже просто. Все якісне – це поп-музика, неякісне – «попса».

Крім того, музиканти обурені великою кількістю зомбі в суспільстві. Зомбі – це ті, хто дивиться TV, слухає радіо, і, взагалі, сприймає засоби масової інформації. Деякі журналісти, зрозумівши, що саме вони зомбують людей, скромно опустили очі долу.

Після того, як нам усе розклали по поличках, і ми всі зрозуміли, слово взяв Влад Павлов.

Новий лейбл

У своїй короткій промові творець лейбла Vesna Music оголосив, що давно мріяв взяти участь в подібному проекті. У буквальному розумінні, це було одним із його заповітних мріянь. Він подякував музикантам за якісний продукт і спокійно відійшов убік. Після пари незначних запитань і відповідей усіх запросили в «буфет», що розташовувався під сусіднім деревом «диво-країни».

Назад до України

Вегетаріанська піца і солодкі тістечка з імбиру чудово проілюстрували всім присутнім, що музиканти групи безкомпромісні вегетаріанці. Запивши все це добро соками та мінеральною водою, ми попрямували до автобуса, щоб скоріше повернутися з «Країни ілюзій» у країну Україна.

Рецензію на сам альбом читайте згодом.

фото: Вадима Перетятька