Для людей «з-за Збруча» цю фразу треба пояснювати дуже детально. Почнемо з того, що інтролігатор – майстер – реставратор стародавніх книг та манускриптів. Батько Зиновія – Володимир – здобув свій фах ще в першій половині минулого століття у Німеччині. Кулик-син любив повторювати, що професія його батька дуже відчутно позначилася на його дитячому світосприйнятті. Він не просто любив читати книжки, він просто інстальовував їх у себе. В результаті Зеник (як його називали друзі та позаочі – підлеглі) міг сходу відповісти на будь-яке запитання з історії та географії, запам’ятовував найменші деталі.

Катедра – це кафедральний собор, що знаходиться поруч з легендарною площею-ринок. В ті часи це був квартал львівської інтелігенції, в якому перемішалися українська, польська, угорська та австрійська культури. Зеник ріс серед українських митців, польської професури та відставних австро-угорських офіцерів. Хоча на той час усі вони були вже громадянами країни Рад, советизація не відібрала у них ні шляхетності, ні інтелігентності та інтелектуальності. «Народжений навпроти катедри» - ця фраза для Зиновія Кулика була щось на кшталт соціального походження, моральної та духовної самоідентифікації. Варто додати, що приблизно за рік до смерті Зиновій Кулик – викладач одного з київських вузів – завів характерну професорську борідку.

Львів у часи зростання Зиновія Кулика був осередком розвитку україномовної культури - на тлі зросійщення Києва. Там «тусувалися» різного штибу митці, поети, письменники, і під їх впливом «Зеник» виріс активним українцем. Активним – у моєму розумінні значить готовим відстоювати і - більше того – розвивати рідну культуру. Для унаочнення отієї активності розповім історію зі становленням каналу «1+1», яку чув від самого Кулика. Один з батьків цього каналу Олексій Роднянський задумав створити в Україні такий собі рімейк російського «Первого канала»: ретранслювати російські новини, телепередачі, дещо розбавляючи їх українським продуктом (пізніше цю нішу наприкінці 90-х зайняв телеканал «Інтер»). Навіть емблема «плюсів» походить саме звідти: пригадуєте, квадратну одиничку-емблему 1-го російського каналу? 1 російський + 1 український = 1+1. Так ось, саме тодішній керівник Національної телекомпанії Зиновій Кулик, який консультував тоді Роднянського, переконав його запускати перфектно-український – за духом і мовою – телевізійний канал. В підсумку, аргументи Кулика виявилися переконливими, і від початкової задумки батьків «1+1» залишилася лише назва.

До речі, саме з подачі Зиновія Кулика в Україні з’явився серйозний телевізійний рекламний ринок, а телеканали почали заробляти гідні гроші. Відбулося це після так званої перекомутації каналів: тоді найпотужніші на той час російській канали втратили в Україні першу та другу кнопки, а їх місця зайняли УТ-2 (майбутні «плюси») та УТ-3 (майбутній Інтер). До того часу всі міжнародні компанії, виходячи на Україну, воліли рекламуватися на російських каналах, оскільки ті однаково ретранслювалися і в нашій державі. Проти комутації особисто виступав тодішній Президент Леонід Кучма, значна частина виборців якого пищала за «Санта-Барбарою» та «Просто Марією». Але за підтримки прем’єра Євгена Марчука Кулик зміг відстояти проект перекомутації.

Інше унаочнення активного українства – журнал «Політика і культура». Коли Зиновій Кулик та Сашко Кривенко виношували ідею, то одразу визначили для себе: це має бути національне видання, яке гуртуватиме довкола себе на той час невеличку аудиторію мислячих українців. Кулик як засновник «ПіКу» вже тоді складав собі звіт, що подібний продукт ще тривалий час не може бути прибутковим, але однаково він охоче взявся за проект. Цікаво, що назва «ПіК» з’явилася в останній момент: ми шукали назву для провокативного, нестандартного журналу, думка якого часто не співпадала з громадською. Той же Кулик запропонував назву «Барикада», і були вже готові всі документи для реєстрації, як несподівано в редакції з’явився Зиновій Володимирович і озвучив ідею «Політики і Культури».

Спомин про людину – не Книга добрих справ, і не біографічний нарис. По-перше, всього не згадаєш, по-друге – і завдання ставиться інше: хочеться показати, наскільки яскравою була особистість, «народжена у Львові, навпроти катедри, у сім’ї інтролігатора». Шляхетний, ерудований, з вмінням толерантно ставитися до людей (для посадовців – це рідкість), вмінням прораховувати ситуацію наперед, його поважали і цінували. Достатньо сказати, що Михайло Горбачов своє останнє інтерв’ю на посаді президента СССР дав саме Зиновію Кулику, і це було найдовше інтерв’ю Михайла Сергійовича – 1 годину 45 хв. проти традиційних 30-40 хв.: оскільки інтерв’ю відбувалося одночасно з біловезьким засіданням трьох президентів – України, Білорусії та Росії, то на розмову з українським журналістом Горбачов прийшов президентом, а пішов уже простою людиною – Союзу РСР уже не існувало.

Уже чотири роки немає «Зеника» з нами, але залишилася ПіКівська команда: щороку ми приходимо на могилу, аби пом’янути майстра, сина інтролігатора, народженого у Львові…