Половина 63-сторінкового видання – фотографії столичного градоначальника та похвальні висловлювання про нього відомих українців.

У книзі, в якій Черновецкий оповідає від першої особи, три розділи – «Мої університети», «Мій шлях у політиці» і «Мер Києва». У них столичний голова дуже стисло розповідає про своє життя.

Він часто згадує про чужу доброту і про свою доброчесність. Говорить Черновецький і про свій унікальний дар: «У мене було завжди загострене відчуття на добрих людей. Якщо Ви захочете зробити експеримент і поставити переді мною тисячу людей, я вмить визначу серед них добрих. Це мій дар від народження». Словом, Черновецький від скромності не помре. Та й взагалі його книга нагадує швидше не сповідь, а проповідь. Де він на своєму прикладі намагається продемонструвати ЯК треба поводитись у житті, ЩО треба робити, ЧОМУ не варто здійснювати ті чи інші вчинки.

Щоправда, фактологічна частина книги, на відміну від проповідницької, викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Ну, наприклад, Леонід Михайлович розповідає, як він ще за часів служби в армії вступив до Харківського юридичного інституту. Черновецький говорить, що нічого подібного раніше у військах МВС не траплялося. Та, напевно, і загалом у Радянській армії. Отже, для нього зробили виняток. За які заслуги – Черновецький замовчує. Потім у нинішнього мера була служба в міліції і загадковий підполковник КДБ, нелегал, який раніше працював у Японії. Саме ця людина, як стверджує Черновецький, вибила для нього місце в аспірантурі Київського університету. Після її закінчення з Леонідом Михайловичем сталося ще одне диво: захистивши кандидатську дисертацію, він одразу ж був призначений заступником проректора КДУ. Знову ж таки, що стало причиною такого стрімкого кар'єрного злету вчорашнього аспіранта до кінця не зрозуміло. «У моєму підпорядкуванні було кілька тисяч наукових співробітників, із яких 18 – академіків і членів-кореспондентів Академії наук», – повідав Черновецкий.

У книзі, на жаль, відсутня розповідь про те, як Леонід Михайлович створював свою бізнес-імперію під назвою «Правекс-банк». А тому отримати підтвердження чи спростування того, що Черновецькому свого часу допоміг його тесть – колись відома і авторитетна в Грузії людина, читач не зможе.

Натомість міський голова багато говорить про свою політичну і мерську діяльність, згадуючи то Віктора Ющенка, то В’ячеслава Чорновола, то Юлію Тимошенко. Ну і, звісно, ілюструє все це відповідними фотографіями.

У розповідях про свої нинішні й майбутні успіхи мер теж не виявляє зайвої скромності, згадуючи «незлим, тихим словом» свого попередника – Олександра Омельченка. Про те, як столична влада 1 жовтня 2007 року роздала сотні гектарів землі, Черновецький, звичайно ж, не говорить. Мовчить київський мер і про те, що до станції метро «Червоний хутір», яку його команда в терміновому порядку намагається запустити до дня Києва і яку Черновецький ставить собі в заслугу, не прокладено навіть дороги. Про це в одному з інтерв'ю розповів соратник київського мера – Денис Басс. Але мера це аніскільки не бентежить.

Ще одна деталь. Окремі висловлювання відомих українців про Черновецького, представлені в книзі, напевно не стосуються періоду його мерства. Ось, наприклад, нинішній міністр фінансів Віктор Пинзеник говорить, що хоче, щоб у парламенті «було більше таких професійних, освічених, інтелігентних і мужніх людей» як Черновецький. Але до чого зараз парламент, якщо йдеться про мера Києва? А характеристика, яку дав київському меру Микола Азаров, за стилем – явно частина вітальної адреси до дня народження.

Словом, сповідь Леоніда Черновецького викликає багато запитань. Політична доцільність, на жаль, «вбила» загалом непогану ідею мера розповісти про своє життя.