В інтерв’ю ви прочитаєте про несподівану любов німців до української літератури, про те, яке відношення має «Клуб польських невдах» до культового роману Юрія Андруховича «12 обручів» і чому в Австрії не перекладають українців.

– Чотири роки тому ви були у Львові разом із іншими видавцями, Берлінським літературним колоквіумом, а також потенційними перекладачами з української на німецьку. Тоді українська література була ще практично незнаною в Німеччині, але у видавців уже виникло бажання представити її читачам. Що вдалося реалізувати за цей час?

«12 обручів» Юрія Андруховича

– Надзвичайно багато. Тільки у нашому видавництві вийшло у світ більше десяти книг українських авторів. Окрім того, були переклади і в інших німецьких та австрійських видавництвах. Відбулося чимало презентацій цих книг читачам, кілька великих фестивалів української літератури. За чотири роки було видано значно більше, ніж за останні кілька десятиліть.

А почалося все з того, що у 2003 році ми видали книгу Юрія Андруховича «Остання територія» і ця збірка есеїв мала надзвичайний успіх серед читачів. Тож ми, ясна річ, вирішили видати роман «12 обручів» у перекладі Сабіне Штьор, яку ми знайшли абсолютно випадково у берлінському товаристві під кумедною назвою «Клуб польських невдах», адже на той момент ще не мали перекладачів із української на німецьку. І коли ми вже закінчували редакцію книги, сталася Помаранчева революція. І це відразу викликало цікавість до тексту навіть серед тих читачів, які раніше не знали, де знаходиться Україна. Андрухович отримав Премію європейського порозуміння на Ляйпцізькому книжковому форумі, і це стало справжньою подією загальноєвропейського масштабу. Таким чином, історія допомогла літературі.

– Окрім книг Юрія Андруховича у вашому видавництві друкувалися також інші українські письменники.

«Депеш Мод» Сергія Жадана

– Коли ми були у Львові у 2004 році, україністка Клаудія Дате саме займалася перекладами віршів Сергія Жадана. Ми зустрілися з ним у Львові і незабаром видали книгу «Історія культури початку століття», яка також викликала до себе цікавість. Після цього у нашому видавництві вийшли ще три прозові книги Жадана, найуспішнішою з яких став роман «Депеш Мод».

Тоді ж, у Львові, я познайомилася ще з одним нашим автором, Любком Дерешем, і ми видали роман «Культ». Ця книга вийшла восени 2005 року і, ясна річ, її також сприймали насамперед як текст із країни Помаранчевої революції. «Культ» став нашим бестселером, цей роман продався набагато краще, ніж інші книги, і завоював зовсім інше коло читачів: не лише тих, які самі давно цікавилися Східною Європою і хотіли більше довідатися про Україну, а й звичайних читачів, які сприймали цю книгу не як українську, а як суголосну їхнім власним думкам і проблемам.

– Чи можна стверджувати, що цікавість німецьких читачів до української літератури зумовлена не лише тимчасовою модою і захопленням Помаранчевою революцією, що цей інтерес виявився більш тривалим і присутній і сьогодні?

«Культ», Любко Дереш

– Звичайно, що політичні події стали тільки поштовхом. Можна сміливо стверджувати, що зараз відбувається новий сплеск зацікавлення літературою Східної Європи після того, як у 1990-х роках ми спостерігали спад такого інтересу. Тепер ці тексти читають не лише люди середнього і старшого покоління, які цікавляться Галичиною та її австро-угорським минулим, а і молодь, яка захоплюється таємничими мандрами посеред руїн двох імперій, де живуть і надзвичайно бідні люди, і нові багатії, і молодь, яка існує у тому ж глобалізованому світі із сучасною музикою, Інтернетом, технічними новинками, фірмовим одягом, що і її західні ровесники.

– Часто говорять про те, що українська література приходить до Німеччини через Польщу. Чи так це?

– Попри те, що я познайомилася з Юрієм Андруховичем ще у кінці 1990-х, ключ до розуміння українських авторів дав німецькому читачеві саме Анджей Стасюк, книги якого були перекладені у Німеччині раніше і стали популярними. Саме тому для мене книги, видані у польському видавництві Czarne («Чарне») завжди є сигналом для того, щоб зацікавитися автором. З огляду на це справді можна говорити про такий зв'язок. Хоча, наприклад, книги Сергія Жадана і Любка Дереша прийшли до нас іншим шляхом.

– Інтерес до української літератури обмежується лише польськими та німецькими видавництвами чи ці книги перекладають і в інших країнах?

– Звичайно, що перекладають. Почалося все з Андруховича, книги якого вже вийшли у Франції, Іспанії, кількох країнах Східної Європи, Латинській Америці. Те саме відбувається і з книгами інших українських авторів. Мене особисто дивує лише, чому так повільно виходять українські переклади в Австрії, як на мене, саме ця країна мала би першою перекладати українців. Але вони виходять. Саме там переклали Оксану Забужко, готуються до друку інші книги.

– Польське видавництво Czarne, ваше видавництво і ви особисто вкладаєте дуже багато сил і праці у промоцію української літератури у світі. Так працюють далеко не всі видавці чи редактори. Що спонукає вас до цієї культуртрегерської діяльності?

Роман Марії Левицької

– Ми робимо це насамперед тому, що нам цікаво. Ми відкрили для себе щось нове і хочемо поділитися цим зі світом. Ми не хочемо йти звичним шляхом західних видавництв і звертатися лише до літературних агенцій у пошуках потенційних бестселерів, нам важливо дати читачеві щось нове, несподіване, книги, які відкриють для нього зовсім інший світ. Дивно, але факт, що найвдалішим українським бестселером стала книга, написана в Англії. Це роман Марії Левицької «Коротка історія тракторів українською», у якому Україна постає радше у карикатурному світлі. Натомість книги, які видаємо ми і видавництво Czarne – це книги, які дають можливість зрозуміти країну і її літературу.