- Діма, як ти потрапив в «морський» Black/North – там же тільки європейці? І ось ти – «один, зовсім один»…

- Мені просто зателефонували організатори. Сказали, що є такий проект – і поцікавилися, чи не хочу я в ньому взяти участь зі своїм театром. Я здивувався, але, дізнавшись, про що йде мова, звичайно ж, погодився. Взагалі, SEAS об'єднує декілька сотень різних арт-проектів, зокрема, і театральних. Я так зрозумів, що про мене організаторам-шведам хтось просто розповів, і вони зацікавилися.

- Еудженіо Барба розповів? Наскільки мені відомо, він бачив в Одесі твій спектакль «Едіп-цар» і був у захваті.

- Ні. Наскільки мені відомо, хтось інший з іноземців – а може, і в Росії – хтось позитивно відгукнувся. Загалом, якось мене вирахували. (Сміється). Потім подивилися мої вистави в Києві і запросили взяти участь вже офіційно.

- А Барба тебе сильно хвалив ще й на прес-конференції, присвяченій старту Black/North SEAS. От цікаво: що відчуває український режисер...

- Коли його хвалить така театральна мегавеличина як Еудженіо Барба? Та немов тебе медом мастять! Якщо серйозно, то я, звичайно ж, дуже задоволений. Адже Еудженіо Барба відзначає професійні речі: візуальний ряд, наприклад, й інше. І дає оцінку як професіонал. Це дуже утішно. Окрім того… Знаєш, адже в юності Барба був для мене одним з головних прикладів як треба робити театр, жити в театрі. Насправді, зараз я зіткнувся з одним зі своїх кумирів в житті та професії. Це диво, це щастя просто невимовне. Коли кумир говорить тобі, що ти, виявляється, щось там робиш добре – відчуваєш абсолютний подив. І при цьому – захват.

- Так, але небагато театралів в Україні розуміють, хто такий Барба. Сьогодні я ділилася радістю з багатьма людьми: «Барба в Україну приїхав!» А у відповідь: «Що? А це ще хто такий?»…

- Причина, вважаю, в тому, що культурне, художнє життя не є пріоритетом для більшості людей в тому ж Києві. Вони в кращому випадку можуть пригадати людей культури з осяжного минулого, а сьогодення не знають. На жаль… Це дуже сумно. Так і хочеться запитати в кожного: «Скажи, що ти знаєш в житті? Ти живеш – для чого?» Для того лише, щоб влаштуватися на нормальну роботу, заробити, піти в магазин, купити їжі, прийти додому, приготувати цю їжу, з’їсти… І що далі?

Мистецтво, культура – це знання і усвідомлення. І лише знання тримає людей на цьому світі. Мистецтво – це провокація, це постійні роздуми про життя і його сенс. Це рух, нарешті. Відсутність звичок, життя назустріч чомусь новому. Але на те, щоб, по суті, зберігати себе, людини, яка живе виключно в світі грошей (такий вже світ обвалися зараз на Україну), як правило, вже не вистачає. Зараз ми живемо або себе оберігаючи, або гроші.

Але найбільша біда, що на того, хто зберігає себе, «грошова» більшість дивиться, як на якогось марґінала. Тоді як на Заході…

- Не дивляться на Заході на театрального режисера, як на марґінала?

- Там умудряються і мистецтвом займатися, і гроші заробляти. Зокрема, мистецтвом. Тобто, там уміють жити у світі грошей і водночас турбуватися про душу. Цьому варто повчитися. Правда, коли ми тут цьому мистецтву навчимося, особисто я не дуже уявляю. Навіть у теорії.

- Що, окрім спектаклю Sweet Dreams, було потрібно від режисера Богомазова для участі в Black/North SEAS?

- Що ти маєш на увазі? Ну, спочатку був етап зустрічей, активного листування, розмов, узгоджень різних. Але це – нормальний робочий організаційний процес, нічого незвичайного. Навпаки, я дуже задоволений співпрацею з шведами: коли механізм взаємодії і організації відлагоджено як у них – працювати завжди (відносно) легко і приємно.

У Одесі ми покажемо нашу найсвіжішу прем'єру. Для спектаклю ми взяли одну-єдину сцену з шекспірівського «Річарда ІІІ» - з привидами. Пам'ятаєш її?

- Так. Але сподіваюся особисто побачити в Києві. Ти щойно з Пермі повернувся. Що саме ти там поставив?

- «Смерть Тарелкина».

- Так-так, Сухово-Кобилін йде і в Києві, у театрі на Лівому березі.

- Та річ не в цьому. Геніальна ж абсолютно п'єса! Знаєш, що в ній найцікавіше?

- Що?

- Вона написана в дорежисерский час. Виходить, зараз це провокація для акторів і для режисерів, причому, дуже крута! За часів Сухово-Кобиліна актори повинні були уміти грати, у них не було режисера. Вони виходили – і робили театр. Нинішні артисти так не вміють…

- І як враження від російської роботи? Зумів навчити акторів «грати у театр»?

- Враження – хороші. Вони завжди, коли робота вийшла, хороші. (Сміється).