За словами куратора виставки, арт-директора PinchukArtCentre Петра Дорошенка, виставлені тут полотна залишали межі оселі й майстерні сера Пола лише сім чи вісім разів. «Це дуже особисті речі, призначені лише для сера Пола та його родини, – наголошує Петро Дорошенко. – Маккартні не любить показувати свій живопис публічно. І, звичайно, він його не продає».
 |
Це перша виставка Пола Маккартні у Східній Європі. Більше того, серед представлених картин є й такі, що взагалі виставляються вперше: це сім полотен.
Експонати на персональну виставку Маккартні підбирав її куратор – Петро Дорошенко. Звичайно ж, разом із самим автором. «Я старався вибрати картини, які би найповніше відображали улюблені теми автора, – ділиться Петро Дорошенко. – Потім обговорював свій вибір із сером Полом. Так уклалась та підбірка картин, яку ви бачите сьогодні в Україні».
Таким чином, в Україну приїхало сорок одне полотно 1988-1999 років – дуже різні, але однаково яскраві. Це лише незначна частка всього доробку Маккартні. «У сера Пола збергіається близько 500-600 робіт, створених ним упродовж останніх 20 років». – Розповідає Петро Дорошенко.
Все почалося з «кушетки»
Поштовхом до початку художньої творчості для музиканта стало знайомство із Віллемом де Кунінгом – знаковою постаттю абстрактного мистецтва ХХ ст. Ось як згадує цю зустріч сам Маккартні: «Ми дивились на одну з його робіт у стилі абстрактного експресіонізму і, нареші, я набрався хоробрості та запитав, що зображено на картині. Він сказав: «Я не знаю. Виглядає, як кушетка, гм?». І ця відповідь продемонструвала такий невимушений підхід до значення картини, що моя свідомість раптом звільнилась від чогось, а я відчув свободу купити полотно та фарби і негайно почати малювати».
Цілком «де кунінгськими» виглядають виставлені в PinchukArtCentre полотна «Кінь та вершник» (1999), «Несказані слова» (1994), «Темні обличчя» (1991), «Людина-подряпина» (1989).
 |
| «Кінь та вершник» (1999) |
Як і видатний американець, Маккартні не бажає висловлювати свої емоції через фігуративний живопис. Чиста емоція тут виписується активним кольором, форма у нього – лише натяк, вказівка на подібність.
Дивлячись на полотна сера Пола, ловиш себе на відчутті потужної енергетики, що виходить від них. Музикант-художник не скупиться на промовисту барву. Його колір ніколи не мовчить. Чи то ясні сині та жовті відтінки (особливо багато в його палітрі жовтого), як у Вінсента Ван Гога. Чи то похмурі, мутнуваті, відчайдушні червоні й чорні, як у Едварда Мунка.
Впливи останнього, до речі, такі ж очевидні, як вплив де Кунінга чи французьких сюрреалістів (на цих двох особливо наполягав куратор виставки). «Напівчервоне обличчя-туман» (1990), «Губи боксера» (1990), «Енді у саду» (1990) випромінюють таку ж, як у експресіоніста Мунка, внутрішню напругу та відчай.
 |
| «Напівчервоне обличчя-туман» (1990) |
 |
| «Енді у саду» (1990) |
А «Лемент» (1999) здається не картиною, а звукозаписом: дикі пасма фарби кричать просто в обличчя глядачу. Від такого крику хочеться зіщулитись. Воно й не дивно: картину було створено менш, ніж за рік після трагічної смерті дружини Маккартні – Лінди, я якою він прожив 29 років.
 |
| «Лемент» (1999) |
Людина-емоція, Пол Маккартні виливає на полотно виключно гострі переживання. Тут немає жодної недомовленості. Як крик – то пронизливий. Як радість – то світла. Як тиша – то абсолютна. «Жовто-блакитні», «пляжні» картини «найуспішнішого композитора ХХ ст.» – суцільна ода радості. Художник виливає на полотно свою любов, ніби морську воду на пісок. Вона вбирається, а потім випромінюється просто на глядача.
 |
| «Акула на Георгіці» (1993) |
Дивишся на такі картини, усміхаєшся і кажеш собі: «Let it be!». А потім йдеш в іншу залу – найменшу. А тут все, як вдома. І знов багато-багато любові. Тут довірливо відкрита всім частина інтимного світу світової зірки. З теплом виписана «золота» Лінда – кохана жінка Пола. Син Джеймс на маленькому полотні «Джеймс і капуста» (1988). «Секс-гітара» (1990) – інструмент, без якого життя Маккартні було би чимось іншим. І нарешті натюрморт а-ля Гончарова: «Гарбузи» (1989) – зі зворушливою присвятою: «To Linda Love Paul 89 (years old)».
 |
| «Жовта Лінда з піаніно» (1988) |
 |
| «Гарбузи» (1989) |
 |
| «Равлик-цицька» (1990) |
Татьяна Сорокина
Всенародному референдуму – так! Диктатурі меншості – ні!
Що робити нам, переважній більшості, коли вони, меншість, всередині себе один з одним ні про що не можуть домовитися? Ні проти кого дружити, ні з ким воювати, ні під якими гаслами кидатись у бійку, ні кого проштовхувати наперед, ні як себе рятувати... Наразі, повна криза!450 осіб тримають у заручниках і дурнях всю 45-мільйонну країну.
Незалежність – це консолідація. Якої нема…
За політичними баталіями та економічною кризою мало хто й згадує, що 17 років тому, а саме 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. І варто про це згадувати не тільки тому, що це справді історична для нашої країни подія. Але й тому, що перелік внутрішніх та зовнішніх викликів сьогодні навряд чи буде меншим для України, ніж у 90-их.
Степан Процюк, спеціально для «ПіК України»
Культ молодості
Він присутній у нашому житті кожноденно. Усміхнені юні обличчя з рекламних біґбордів, не спотворені ні зморшками, ні одухотвореністю. Такі собі гермафродитні гурії, дівчата-унісекс. Звісно, реклама буває різною – і унісекс може змінюватися різними відтінками еротичності. Проте у кожному випадку існує те, що я називаю культом, експлуатацією чи навіть расизмом молодості. Мовляв, ось юні обличчя, юні господарі держави, юні творці бізнесу і мистецтва – вклоняйтеся їм і шануйте!
Навіщо Ющенкові потрібен Плющ?
Я двічі передивився виступ Президента на ICTV – один раз у прямому ефірі, інший у запису. Віктор Ющенко спробував аргументувати свій вибір спікера, який він одразу ж поширив на всю фракцію НУНС. Можливо я чогось не зрозумів, але логіки я не побачив.
