- Польська сторона наполягає на тому, що так звана антипольська акція УПА відбувалася згідно якогось наказу про тотальне знищення населення. Але жодного документу, який підтверджував би цю версію, не знайдено. Хоча однозначно, що окремі акції мали спланований характер. Але аналогічні акції проводилися і польськими силами проти українського населення. На мою думку, це зразок україно-польської війни за володіння територіями Західної України. Польське політичне керівництво, зокрема, еміграційний уряд вважали за потрібне утримувати східний кордон в межах, яким він був до 1939 року, тобто по Збручу. Відповідно, Західна Україна мала бути інтегрована у польську державу. Натомість український визвольний рух, який розвивався на українських землях, не міг піти на поступки полякам, тому що був досвід міжвоєнного періоду існування на території Польщі, і в пам’яті народу залишилися жорстокі пацифікаційні акції, нищення церков, української культури. Відповідно ця земля перетворилася в зону конфлікту між обома рухами: українським визвольним і польським підпіллям.

Конфлікт загострився у 1943-44 рр., коли стало зрозуміло, що Німеччина програє війну, і залишалося відкритим питання, чиїми ці землі залишаться після війни. Поляки намагалися провести акцію, яка потім увійшла в історію як акція «Буря»: вона мала на меті поставити радянську владу перед фактом, що тут встановлена польська влада. Українці це розуміли і, пам’ятаючи 1918 рік, коли полякам вдалося ліквідувати ЗУНР, так само почали готуватися до цього протистояння. Основним об’єктом боротьби стало саме цивільне населення, оскільки його наявність – польського чи українського – мала служити основним аргументом у питанні «кому належатиме ця земля». Були ще додаткові чинники – соціальні, релігійні, матеріальні (йдеться про боротьбу за землю, яка в 1930-ті рр. внаслідок польської політики колонізації, так званого «осадніцтва», часто передавалася від українців полякам). То була війна, де не дотримувалися ніяких правил і де не було лінії фронту, бо часто вона проходила навіть через родини.

Тіла українців, замордованих вояками польського відділу Народових сил збройних. Верховина, 6 червня 1945 р.

- Щодо смикання за ниточки. Це дуже важливе питання, яке часто замовчується: конфлікт був вигідний третім сторонам. З одного боку це була Німеччина. Після 1943 року частина української поліції, яка була представлена українськими націоналістами, вступила в лави УПА, а це 5-6 тис. вояків. Тому німці, щоб протистояти українському визвольному руху, починають підтримувати польський національний рух: на місце українських поліцаїв прийшли польські, яких зумисне кидали на акції проти українців. Очевидно, що в цьому конфлікті була зацікавлена і радянська сторона, яка розуміла, що боротьба поляків і українців підірве сили обох сторін.

- Чи керівництво УПА і АК намагалися між собою домовитися, як свого часу це намагався зробити Роман Шухевич у перемовинах з комуністами?

- Намагалися. Перші переговори почалися наприкінці 1941 року, а перервалися у 1943-му. Це була політична проблема. Польський уряд, був не готовий відступити від концепції кордонів 1939 року. Часом польська сторона використовувала ті переговори для відволікання уваги. Наприклад, в 1944 році паралельно з переговорами готувалося розгортання масштабної акції «Буря», яка мала встановити польську владу після відходу німців. Цікаво, що є листівки-звернення ОУН до поляків (навіть з липня 1943 року, в період найвищого накалу), де говорилося, що взаємне проливання крові вигідно третій стороні, і треба припинити це.

Новий етап переговорів розпочався наприкінці 1944 року, коли радянська влада почала встановлюватися в Польщі, і де згодом до влади прийшли комуністи. У 1946 році відбулися спільні бойові акції УПА і організації, яка виникла замість АК, - Wolność i Niezawisłość. Але на кінець 1946 року польське антикомуністичне підпілля припинило своє існування. Польське ж політичне керівництво, яке перебувало на той час в еміграції, все одно залишалося на позиціях, що потрібно відстоювати кордони 1939 року.

До речі, коли на початку 1940-х почалися перші збройні сутички між українцями і поляками, то була частина поляків, які намагалися відступити на корінні польські землі. Натомість з боку польського підпілля було видано розпорядження про те, що ті, хто залишатиме ці землі, будуть вважатися зрадниками. Можна сказати, що польське керівництво перетворило своє етнічне населення в заручників реалізації імперських планів. Думаю, багато поляків залишилося на тих землях, переконані, що вони виконують свій обов’язок перед батьківщиною.

Переговори між представниками польської ВІН і УПА. Руда Ружанецька, 21 травня 1945 р.

- Яка була роль церкви у цих подіях?

- Треба пам’ятати про попередню польську політику католизації, зокрема, на Холмщині у 1937-38 рр. прокотилася хвиля знищення православних церков. Ці події відіграли свою роль у загостренні конфлікту. Якщо говорити про вище церковне керівництво української греко-католицької церкви, то найбільш відома позиція митрополита Андрея Шептицького з його зверненням «Не убий!», який намагався залагодити оцей конфлікт. На жаль, я не чув, чи були подібні звернення з боку польського духовенства.

- Чи можна сказати, що відозва Шептицького вплинуло на воюючу українську сторону?

- Думаю, що так. Митрополит мав великий авторитет серед націоналістичної української молоді.

- Чи існує між українськими та польськими істориками консенсус щодо цифр: скільки людей загинуло у тому конфлікті?

- Тут багато спекуляцій. Кілька років тому окремі польські дослідники називали близько 500 тис. загиблих поляків, що є абсолютно неможливо, оскільки загальна кількість польського населення не дорівнювала такій цифрі. Зараз прийнятною є 60-70 тис. загиблих поляків у ході конфлікту 1942-47 рр. Щодо українських жертв, то польські дослідники говорять лише, що їх було суттєво менше.

З українського боку подібні підрахунки не проводилися. Але зараз є можливість зробити певні цифрові узагальнення. Один із методів, запропонований поляками, – на основі усних свідчень. Проте, очевидно, цей метод не досконалий: як приклад можна навести роботу польських дослідників. До 2003 року за підтримки канцелярії президента Польщі була видана книжка Еви та Владислава Семашків «Геноцид проти поляків, здійснений українськими націоналістами»: це два томи, понад 2 тис. сторінок, де нараховано близько 30 тис. поляків, які загинули в ході цього конфлікту. Але як виявили українські дослідники – Іван Пусько, Ярослав Царук – багато даних у цій книжці не відповідають правді: там вказані населенні пункти, яких реально не існувало, також є випадки, коли загиблих українців представлено як поляків. Тобто є певні спекуляції, щоб представити більшу кількість загиблих.

Але історики повинні зрозуміти, що це змагання в кого більше трупів, ні до чого доброго не приведе. Те саме треба пам’ятати, коли у проблематиці польсько-українського конфлікту деякі польські шовіністичні кола розраховують на підтримку Росії, забуваючи, що руками росіян було замордовано значно більше поляків. Згадаймо Катинь, позицію Червоної армії, яка стояла під Варшавою і чекала поки німці розгромлять варшавське повстання, і щойно тоді ввійшла в місто, відбивши його з рук німців.

- Яким чином буде здійснюватися підрахунок жертв з українського боку?

- Певний відсоток жертв можна відтворити по документах, які ми підняли з архівів СБУ і архіву Миколи Лебедя, привезеного кілька років тому із США. Там є списки загиблих, складені членами ОУН в селах, де пройшли польські акції. Таких списків – десятки, часом вони поіменні, є списки із сотень людей…

Друга частина – збір усних свідчень. В Україні вже розпочалися такі дослідницькі проекти: дослідники проводять опитування старшого населення, яке ще пам’ятає ті події. Один з таких проектів проводить Центр дослідження визвольного руху, також такі дослідження проводить волинський дослідник Іван Пусько, за підтримки Інституту українознавства у цьому напрямку працював Ярослав Царук. Думаю, є ще ініціативи на місцях, які варто було би звести в єдину програму. Отримані усні дані треба було би співставити із документальними.