фото: УНІАН

Музейників, які не хотіли віддавати цінності, вважали ворогами народу

- Пане Сергію, розкажіть будь ласка, до якої аргументації вдавались українські експерти, щоб переконати російських музейників повернути в Україну частину фресок Михайлівського Золотоверхого собору.

- Я належу до групи українських експертів (найперше туди входжу я і мистецтвознавець Юрій Куренюк), які готували власним коштом дослідження, під час якого у середині 1990-х рр. отримали несподіваний матеріал. Тоді ми нарахували щонайменше 26 оригіналів ХІ-ХІІ ст. Михайлівського Золотоверхого собору, на той час вони перебували на території Російської Федерації. Це була, фактично, українська «Бурштинова кімната». Наші дослідження показали, що українські пам’ятки, пов’язані із спадщиною Михайлівського собору, потрапляли на територію Росії, починаючи з 1936-го року. Обставини цих перших вивезень ще не зовсім з’ясовані.

- Це відбувалося ще до зруйнування собору радянською владою?

- Під час руйнування. Бо, фактично, руйнувати почали ще 1934 року. Тоді науковцям дали кілька місяців на те, щоб вони демонтували найцінніші предмети. Потім ця робота продовжувалась неофіційно. Мистецтвознавці, архітектори працювали на свій страх і ризик. Після того, як зняли те, що було дозволено зняти офіційно, демонтаж продовжувався й далі: у 1935-му та 1936-му рр. аж до того часу, як собор було зірвано в квітні 1937 року.

Михайлівський Золотоверхий собор на плані 1688 р. фото: litopys.org.ua

Михайлівський Золотоверхий собор, кінець ХІХ - початок ХХ ст. фото: litopys.org.ua

Вже 1936 року у фондах Третьяковської галереї раптово з’являються три об’єкти. Це фреска «Святий Микола», мозаїка невідомого святителя та орнаментальна мозаїка. Немає документальних свідчень того, звідки походять ці речі. У нас є дані, що ці предмети були незаконно вивезені з Києва, тому що Третьяковська галерея мовчала про їхню наявність і не зізнавалась ні загальносоюзному урядові, ні українському.

Ми знайшли документи, які засвідчують те, що наступні втрати відбулися 1938 року, коли в Третьяковській галереї проводилась Всесоюзна виставка до 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Третьяковська галерея ініціювала, аби на тій виставці були представлені і мозаїки, і фрески зі стін Михайлівського Золотоверхого собору. У нас є свідоцтва про те, що київські музейники не дуже хотіли щось віддавати, тому щодо них довелося застосовувати тиск. Були телеграми із погрозами: якщо вони не передадуть роботи на виставку, їх будуть вважати ворогами народу. Зрештою, українські науковці зламались. «Третьяковські» експерти відібрали п’ять оригінальних предметів ХІ-ХІІ ст., серед яких найбільш відомі: шиферна плита ХІ ст., парна до тієї, що залишилась і сьогодні експонується в Національному заповіднику «Софія Київська», а також знаменита мозаїка «Дмитро Солунський», котра вважається однією із найкращих мозаїк Михайлівського собору.

Третьяковка брала ці предмети тимчасово на виставку, на це вказує ціла група документів. Предмети брали в Державному українському музеї (тепер – Національний художній музей України) і в Софійському заповіднику. У одній із розписок буквально дослівно написано, що Третьяковка зобов’язується повернути після виставки ці предмети в тримісячний термін власним коштом. Але, як бачите, пройшло вже кілька десятків років, а ці предмети досі не повернуті. Третьяковка стверджує, що вони по праву належать їй. Ми як експерти ставимо під сумнів це твердження і вважаємо, що жодних домовленостей, переговорів про обмін не було і українських музейників просто поставили перед фактом неповернення цих визначних пам’яток Україні.

Початок прецеденту про повернення Росією культурних цінностей

- Далі все відбувалось таким чином. Коли ми порахували, скільки пам’яток перебуває на території Росії (до війни туди потрапило вісім творів, а всього ми нарахували щонайменше 26), перед нами постало питання: за яких обставин решта предметів потрапили в Росію. Ми підняли архіви.

На сьогодні ми оперуємо не лише довоєнними українськими фондовими документами, але й німецькими документам про те, як рейхсміністр у справах Східних територій Альфред Розенберг вивозив культурні цінності з Києва. Серед списків вивезених речей ми знайшли перелік двадцяти дев’яти предметів Михайлівського Золотоверхого собору, які досить добре були описані, кожному належав окремий ящик. Всі вони були пронумеровані. Тепер ці списки – доказова база. Ці предмети нацисти вивезли через Краків у Баварію, а звідти у 1945 році до маленького містечка Кохштадт на Дунаї. Там їх знайшли американські військові. Вони були відповідним чином обліковані, американці лише поставили свою нову нумерацію. Після того разом із іншими цінностями знайдені реліквії перевезли до Мюнхена, де влаштували великий збірний пункт. Є облікова документація цього збірного пункту, яка зберігається в американських і німецьких архівах, і ми маємо копії цих документів.

У нашому розпорядженні також є акти передачі з американської зони окупації до радянської мозаїк та фресок Михайлівського собору. А ще ми відшукали документацію на потяги з Берліну до СРСР. Один із них їхав до Києва, а інший – до Ленінграду. В потязі на Україну відправили одинадцять предметів Михайлівської спадщини, з них чотири були повністю розбиті. А інший повіз під Ленінград 18 предметів Михайлівської спадщини – фрески і мозаїки. Далі ми знайшли документи про те, як їх перевозили до Новгорода, там вони зберігались у краєзнавчому музеї з 1947 року. В 1950 та 1953 рр. багато предметів передали до музеїв Ленінграду. Одинадцять фресок ХІІ ст. потрапили до фондів Ермітажу.

Ця наша доказова база лягла в основу подання українського уряду російському. Була створена відповідна двостороння комісія, яка почала свою роботу 10 грудня 1998 року. Не останню роль тут відіграли домовленості на рівні двох президентів – Леоніда Кучми та Бориса Єльцина – про розгляд цього питання. Так було вперше покладено початок прецеденту у нових українсько-російських стосунках, коли офіційно розглядається проблема повернення втрачених культурних цінностей в Україну. Раніше Росія категорично відмовлялась визнавати таку проблему.

Переговори тривають вже десять років. Відбулось три зустрічі експертів: у 1998 році, 1999-му та 2003-му рр. Внаслідок, російські експерти визнали доводи української сторони, що цінності належить повернути в Україну. Ми спирались на зібрані дані, але доводити було непросто, адже весь тягар доведення, за законодавством, лежить на стороні, яка хоче повернути ті чи інші предмети.

- В якому стані перебували повернені в Україну фрески?

- Загалом, вони були у непоганому стані, їх належно зберігали у Ермітажі, але фрески потребували спеціальної підготовки до експонування. Бо ж одна справа, коли речі зберігаються у фондових колекціях, а зовсім інша – коли вони виставляються. Треба віддати належне українським реставраторам, як дуже добре попрацювали. Вони підкреслили вишукані різнохарактерні орнаменти, які прикрашали колись стіни Михайлівського монастиря.

Україна буде піднімати питання щодо повернення мозаїк із Третьяковки

- Чи ще багато предметів із спадщини Михайлівського собору перебуває в Росії?

- Це лише частина речей, яку ми відшукали на території Російської Федерації. Ще є ціла група фресок та одна мозаїка, які перебувають у фондах Державного Новгородського музею та Державного музею російського мистецтва. Ці твори також пов’язані із повоєнними переміщеннями, тобто належить до того ж правового поля, що й повернуті в Україну фрески. Україна буде і далі змагатися за повернення цих цінностей до Києва. Вони перебувають у чудовому експозиційному стані, дуже виразні, гарні. І ми маємо повне право на те, щоб їх повернути.

- А як проходить процес повернення фресок та мозаїк із Третьяковки?

- Там – частина пам’яток, які були отримані до війни, тому це трошки окрема правова тема. Але Україна теж буде її піднімати. Бо ми маємо на сьогодні всі документи, які доводять, що їх брали на виставку 1936 року.

- Чи можливе повернення мозаїк Михайлівського собору, зокрема славетного «Дмитра Солунського»?

- Коли в середині 1990-х я лише почав займатись цією темою і доводити, що є доцільним ставити питання про повернення михайлівських фресок та мозаїк, то у багатьох це викликало скепсис. Хтось казав, що це буде просто мильна бульбашка, хтось – що не варто чіпати Росію, бо нам перекриють газ і нафту. Це було одразу після подій, пов’язаних із розподілом Чорноморського флоту, стосунки були досить напруженими. Ніхто із чиновників не хотів підтримувати проекти, які могли би сприяти погіршенню українсько-російських стосунків.

Росія ставилась дуже негативно до співпраці у питанні повернення культурних цінностей. Але, як бачите, вдалося переконати наших урядовців, що є всі підстави ставити таке питання, перевести її у фаховий ракурс. Сподіваюся, що досвід подібної співпраці – не останній. І ми будемо працювати з російськими колегами і на експертному, і на правовому рівні.

фото: Саша Єремєєв