Галицький резидент: «Для незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддати всі сили…»

Трагічна подія сталася 66 років тому. Дата не кругла, але таємничість постаті Дмитра Мирона заслуговує на те, щоб про неї сьогодні згадати.

На той час Дмитро Мирон був одним із перших резидентів українських націоналістів у Києві (він представляв ОУН(б), у столиці також діяли такі відомі представники ОУН(м) – Олена Теліга і Олег Ольжич). На жаль, водночас він залишається одним із найменш відомих провідників націоналістичного руху. І це при тому, що в середині ХХ ст. Дмитро Мирон відзначився великою активністю в українському житті Києва, а наприкінці 1990-х його ім’я було викарбуване на стіні однієї із найкрасивіших споруд у центрі столиці.

Біографія Дмитра Мирона є доволі традиційною для свого покоління. Втім, ця традиція є характерною суто для Галичини, де 5 листопада 1911 р. народився Дмитро – у селі Рай на Бережанщині.

У Київ він потрапив у вересні 1941, за кілька днів після свого одруження. Місія у Мирона була далеко не святковою: його призначили Провідником Крайової Екзекутиви ОУН Східних і Осередніх Земель. Столиця України відразу викликала в галичанина найясніші емоції.

У жовтні 1941 він у листі писав: «Щасливо, з різними пригодами, прибув у Золотоверхий, чи то пак зеленоверхий Київ. Хоча почалася сніжна осінь, проте Київ виглядає прекрасно. В зелені й бронзі дерев достойно й величаво розсівся на горбах, немов володар на престолі. Робить враження другого Риму й своєю красою й величчю й сивою давниною. Тут відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія… Словами не опишеш усієї краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро… Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму… Для величавого, все оновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддати всі сили…» (від 14.10.1941).

Водночас зовсім інші думки навіювали кияни. Вихований у суспільстві, що не знало такої «червоної» тиранії, він був дивно вражений закритістю і недовірою місцевих жителів: «Роблю знайомства. Люди не є такі гарні, як наш величавий, другий Рим. Совєтська дійсність мимоволі витиснула печать на їх поведінці. Хитрість, нерозглядність і недовірливість… Не збагнеш так скоро їхнього обличчя. Все, що краще, большевики знищили або вивезли, брак індивідуальностей і характерів, хоча є дуже багато хороших людей, що не знайдеш таких у нашій Галилеї… Тим зломаним, пригнобленим й заляканим душам із левиною силою треба чогось великого, ідеї-правди, свободи, натхнення, а разом з тим хліба й праці… Аж дивно і страшно, що серед такої краси й багатства природи могли так підло жити люди, немов зацьковані звірі… Чужі павуки обмотали нашу душу… Одначе, це верхня, чужа одежа, під якою б’ється українське серце.» (лист від 18.10.1941).

Політик з Раю

Але повернімося до перших років активної суспільної діяльності Орлика. Вищу освіту він здобув на юридичному факультеті Львівського університету. У жовтні 1933 р. Мирона арештовують у зв’язку із вбивством радянського консула у Львові. Понад 100 годин тривали допити, а далі був суд та вирок – 7 років ув’язнення.

Варто зазначити, що саме Дмитро Мирон є співавтором разом із Зеноном Коссаком «44 правил життя українського націоналіста». Він написав її в ув’язненні. Ця робота разом із «Декалогом» (автор – Степан Ленкавський) та «12 прикметами характеру» (автор – Осип Мащак) стала моральним законом організованого українського націоналізму.

В окупованій більшовиками Галичині Дмитро Мирон відновлюватиме підпільний провід ОУН. А далі, у Відні, організовуватиме політичні вишколи вояків куреня «Роланд». У липні 1941 він повернувся до Львова, а звідтіля, за наказом, направився до Києва. Проте, під Житомиром потрапить у руки гестапівців й змушений буде втікати із луцької в’язниці (де перебував після затримання).

27 вересня 1941 року Мирон-«Орлик» одружується, а 29 вересня знову вирушає на Київ. Тепер як Провідник Крайової Екзекутиви ОУН Східніх і Осередніх Земель. Саме політичний та ідеологічний хист Мирона, а також величезний досвід підпільної організаційної праці зробили його основною фігурою націоналістичного руху на Наддніпрянщині.

Неповний 31

Він жив і працював у Львові та Кракові, Римі та Відні, будучи у Києві він залишив чудові спогади з тогочасного столичного життя та образів української дійсності.

Ось уривок з його листа про знищення Успенського Собору Києво-Печерської Лаври: «За ці підпали німці розстріляли раз 100 людей закладників, а другий раз 300. Ситуація невиразна. Люди залякані й розгублені. Багато стоїть «з боку», а багато дивиться на все «нове» спідлоба. Дивна й підступна атмосфера…. А все-таки життя цікаве й велике, тільки ми, дрібні сучасники, немов ті діти будуємо свої паперові кораблики й обкидаємо себе болотом… А земля потребує крові, праці, й чистих, сильних рук та здорового зерна ідей, а не чужих підмінок…» (від 8.11.1941).

Весною 1942 року в організаційних справах він востаннє повернувся на Галичину. Але при першій же ж нагоді знову їде до Києва. У спогадах друзів Дмитро Мирон виступає як естет, що любив комфорт та затишок, одяг та музику, але свідомо проміняв життєві людські розкоші на важку працю та небезпечне життя.

25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської (Богдана Хмельницького) та Театральної (Лисенка) Дмитро Мирон потрапив у руки гестапівців і при спробі втечі загинув.

На свій вік (на той час Мирону виповнилося 30 років) він встиг відбути значні ув’язнення, прославитись на журналістській та політичній ниві, в умовах ІІ Світової війни оглянути європейські столиці та з великим натхненням й завзяттям поринути у творення нового українського життя у столиці України.

Місце поховання Дмитра Мирона досі залишається невідомим, але його ім’я посіло заслужене місце на одній із найкрасивіших споруд у центрі Києва.

«Людина бажає особистого щастя й радості. Не раз я, як бездомний, блудний син, хотів би мати свій дім, своє родинне вогнище, одначе, як того мандрівника, все буде мене приваблювати нова праця, нова проблема, нові люди, нові, незнані країни духа й чину, краса нових переживань, поривів, подорожей… При тому я завжди тужив за вірним, дружнім серцем і глибокою любов’ю… Моя ідея, праця й любов – це добрі друзі на моєму життєвому шляху», – цей лист «Андрія» був написаний 16 лютого 1942 року, за п’ять місяців до трагічної загибелі.