Для Президента, який активно ратує за створення Української помісної церкви, для прихильників автокефалії - візит Патріарха Варфоломія є ще одним кроком назустріч меті. Адже в його силах – пробити пролом у стіні, зведеній стараннями РПЦ навколо Української православної церкви Київського патріархату, що наполягає на неканонічності останньої і що прокляла її главу Філарета за розкол. Визнання УПЦ КП в будь-якій формі, по суті, посилить конкуренцію з УПЦ Московського патріархату, (єдиною православною церквою України, що визнається в світі) і істотно змінить розстановку сил в православному середовищі на користь прихильників автокефалії.

РПЦ, щоправда, вдалося домогтися заборони на участь представників УПЦ КП у торжествах за участю патріархів, щоб уникнути будь-яких контактів. Проте візантійська політична традиція, носієм якої все ще є як Уселенський, так і Московський патріархати, знає безліч способів того, як за допомогою незначних деталей – вітанням, кивком голови, підношенням або прийняттям дарів – заявити і спровокувати набагато більше, ніж словами або діями. Очікуючи на те, як поведеться високий гість, напередодні його візиту завмерли не тільки Київ і Москва, а й увесь християнський світ.

фото: ЕРА

«Транснаціональний» - саме так під час засідання комісії із зовнішніх справ Конгресу США переклали титул Патріарха Варфоломія «уселенський». Під ним мається на увазі не Всесвіт в її сучасному, «космічному» розумінні, а «Ойкумена» – тобто, населений світ, у розумінні стародавніх греків. За дві тисячі років світ Константинопольських патріархів звузився до крихітної 50-тисячної греко-православної громади, в основному зосередженої в Стамбулі і його околицях.

Але місцерозташування в християнській ієрархії визначається не «кількістю дивізій», як іронізував свого часу Сталін, а традицією. Згідно з рішенням Другого Уселенського собору від 381 року, єпископ Константинополя – другий після Папи, єпископа Риму. А після розколу Церкви в 1054 на східну і західну – перший серед православних патріархів. Тому під час слухань у сенаті Варфоломія назвали «духовним лідером 300 мільйонів православних світу», напевно, за аналогією з католицтвом з його організаційною централізованістю.

Високий статус дає йому відповідні права й можливості. Це й приваблює американських депутатів, адже, таким чином, Константинопольський патріархат є головним подразником патріархату московського. Починаючи від 20-х років минулого століття, посланники із Стамбулу активно беруть участь в розбудові помісних церков на території нових держав, які РПЦ до цього вважала своєю канонічною територією, – Польща, Чехословакія, Естонія. Через останню, де серед православних відбувся розкол на прихильників Москви і Стамбулу, у 1996 році Патріарх Алексій Другий під час богослужіння не згадав ім'я Варфоломія. Це означало крайній ступінь напруги у відносинах між Церквами. Тому прихильники автокефалії і покладають надії на Варфоломія.

Східні патріархи не вперше відвідують Україну. Результати таких візитів завжди справляли величезний вплив на подальший хід подій, проте не завжди були однозначно позитивними. Як, наприклад, у випадку з Антіохійським Патріархом Іоакимом П'ятим, який у 1585 році дарував Львівському Успенському братерству право ставропігії. Тобто, православні «братчики», які відчували тиск з боку польської влади, підпорядковувалися тепер безпосередньо Патріархові. Окрилене братство, попри бурхливу діяльність на захист віри, вступило в конфронтацію з місцевим православним духівництвом, чим ще більш підштовхувало його до переговорів з королем і Папою щодо церковної унії.

Приїзд в 1620 році Єрусалимського патріарха Феофана Третього вирішував вже питання подолання кризи, викликаної укладенням Брестської унії, коли православна церква виявилася «обезголовленою», без єпископів. Миряни наполегливо просили відновити православну ієрархію. Через півроку роздумів Феофан таємно, щоб не розгнівати польську корону, поставив на київську кафедру митрополита Іова Борецького і висвятив ще кількох єпископів.

Роль же уселенських патріархів в історії української церкви також неоднозначна. Прихильники автокефалії вважають трагічною датою 1686 рік, коли Патріарх Діонісій поступився Київською митрополією Москві. Щоправда, це рішення іноді виправдовують тиском, який чинив султанський двір, підкуплений російськими послами.

Проте, все це – історія, за яку Варфоломій не може нести відповідальність. Тим же, хто досі не може пробачити Фанарові (резиденція Патріарха) за той учинок, повинен розуміти, що Уселенський Патріархат перебуває у складнішій ситуації, ніж українське православ'я. Якщо проблема створення помісної церкви і подолання розколу – це «проблема зростання», то Варфоломія хвилює питання фізичного виживання дорученої йому церковної організації.

Причина всьому, як не дивно, світський характер сучасної Туреччини, влада якої підозріло відносяться до будь-якого прояву релігійності. Для них – Уселенський Патріарх лише архієпископ Константинополя, який очолює греко-православную общину. Тому стати ним, згідно із законами, може тільки громадянин Туреччини. Тобто, громадянин України, як і будь-якої іншої країни, може стати Папою Римським або Московським Патріархом, але ніколи - Уселенським.

Безглуздість такого стану речей розуміють Варфоломій та його союзники, зокрема США, які домагаються скасування такого обмеження. Інакше, православний світ може залишитися без першоієрарха. У комісії Конгресу вже підрахували, що нині Туреччині мешкає тільки 2,5 тисяч греко-православных громадян, із яких можна обрати наступного Патріарха. Цілком імовірно, що на якомусь етапі обирати не буде з кого... Це теж потрібно розуміти тим прихильникам автокефалії, які вважають за можливе створити помісну церкву під омофором Варфоломія.

Слід визнати, що нервозність, що витає в повітрі напередодні приїзду Патріарха, викликана очікуванням неприємних сюрпризів: у Москві бояться будь-якого підтвердження канонічності УПЦ КП, у Києві – що Варфоломій проігнорує Філарета.

Але корінь цієї проблеми перебуває біля самої поверхні – виняткова нездатність політичних і духовних верхів вирішити проблему самостійно. Тому ми змушені були спостерігати президента Литви і спікера Держдуми на «круглому столі» з урегулювання «помаранчевої революції». А нині українці в прямому ефірі стежитимуть, як питання їхньої духовної єдності вирішуватимуть Патріарх Варфоломій і Патріарх Алексій, який стоїть по праву від нього руку.