Музична родина (батько – органіст, двоюрідний брат – джазовий гітарист), самостійно освоєна в 13 років бас-гітара, перші записи ще в школі, багаторазове отримання «Гріммі» і таке інше – все це стає не просто деталями біографії, коли Міллер виходить на сцену. І стає зрозуміло, чому вже в 22 роки він став басистом у Майлза Девіса.
 |
фото: УНІАН |
Те, що Міллер робить з бас-гітарою – щось абсолютно неймовірне. У його музиці перегукуються то африканські постукування-поклацування, то східна протяжність. У ній відчувається неймовірна потужність, стихійність, базована на віртуозності, джазових традиціях та імпульсі імпровізації. В арсеналі Міллера, окрім бас-гітари, є кларнет, із якого починалася його музична освіта, а також фортепіано. Ну і, певна річ, голос.
Музику, яку він грає, джазом в класичному розумінні назвати не можна, оскільки в ній дуже багато від ритм-енд-блюзу, хіп-хопа. «Я намагався поєднати старий емоційний стиль з новим хіп-хоп ритмом, це не реп як такий, але це саме той аромат. Я завжди комбінував стару й нову чорну музику», - говорить Міллер. Та й «Греммі» в 1991 році він отримав зовсім не за джазову музику, а за композицію ритм-енд-блюзу, написану ним у співавторстві з Теді Веном і Лютером Вендерсом Power of Love Love Power.
 |
фото: УНІАН |
Цього разу до України музикант привіз свій Marcus Miller’s Band. У результаті на сцені, окрім верховного божества з бас-гітарою, робили джаз однозначно багаторукі клавішник і ударник, разом із саксофоністом, спроможним позмагатися в майстерності хоч би й із Епіком Марієнталом. Коли ці хлопці намагалися переграти один одного на сцені, це нагадувало хоч і жартівливу, але битву титанів.
Мабуть, найбільше враження на публіку справила композиція Blast і бітлівська Сome Together, що відкрила концерт. Глядачі божеволіли від драйву, хтось підстрибував на місці, хтось схоплювався і починав танцювати. Адже те, що грає Міллер – справжня чорна музика: сонячна, соковита, сильна, дика.
Під час виступу на сцену вибіг афроамериканский хлопець з команди техпідтримки і танцював з Маркусом під саксофонне соло щось схоже на стріт-денс нью-йоркських чорних кварталів.
 |
фото: Marcus Miller |
А після виступу зал вибухнув, встав і аплодував. І Маркус вийшов іще раз, і грав ще 20 хвилин настільки чесно, ніби це була найкраща частина його концерту, а не другий вихід. Нібито він грав для своїх. І було зрозуміло, що головні складові Міллерової гри, крім досвіду й віртуозності, – пристрасть, чесність і любов (до музики, до слухача, до сонця, друга, жінки).
Міллер якось сказав: «Майлз Девіс ніколи не загострював моєї уваги на якихось дрібницях, які допомогли б мені в розвитку мого стилю. Але я засвоїв від нього, що повинен бути чесним у двох речах: хто я є і що я роблю. У того, хто йде за цією програмою, проблем не виникає.»
Ось така вона, чесна чорна музика та її божество з бас-гітарою.
 |
фото: Marcus Miller |
Татьяна Сорокина
Всенародному референдуму – так! Диктатурі меншості – ні!
Що робити нам, переважній більшості, коли вони, меншість, всередині себе один з одним ні про що не можуть домовитися? Ні проти кого дружити, ні з ким воювати, ні під якими гаслами кидатись у бійку, ні кого проштовхувати наперед, ні як себе рятувати... Наразі, повна криза!450 осіб тримають у заручниках і дурнях всю 45-мільйонну країну.
Незалежність – це консолідація. Якої нема…
За політичними баталіями та економічною кризою мало хто й згадує, що 17 років тому, а саме 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. І варто про це згадувати не тільки тому, що це справді історична для нашої країни подія. Але й тому, що перелік внутрішніх та зовнішніх викликів сьогодні навряд чи буде меншим для України, ніж у 90-их.
Степан Процюк, спеціально для «ПіК України»
Культ молодості
Він присутній у нашому житті кожноденно. Усміхнені юні обличчя з рекламних біґбордів, не спотворені ні зморшками, ні одухотвореністю. Такі собі гермафродитні гурії, дівчата-унісекс. Звісно, реклама буває різною – і унісекс може змінюватися різними відтінками еротичності. Проте у кожному випадку існує те, що я називаю культом, експлуатацією чи навіть расизмом молодості. Мовляв, ось юні обличчя, юні господарі держави, юні творці бізнесу і мистецтва – вклоняйтеся їм і шануйте!
Навіщо Ющенкові потрібен Плющ?
Я двічі передивився виступ Президента на ICTV – один раз у прямому ефірі, інший у запису. Віктор Ющенко спробував аргументувати свій вибір спікера, який він одразу ж поширив на всю фракцію НУНС. Можливо я чогось не зрозумів, але логіки я не побачив.
