Українську гельсінкську спілку утворили політв’язні

Багатотисячний «ланцюг єднання» через усю Україну в День Соборності 1990 року, 500-ліття Запорозької Січі, створення Товариства української мови, українського «Меморіалу» і асоціації «Зелений світ», радикалізація Народного Руху України і легалізація українських церков – автокефальної православної та греко-католицької – на початку 1990-х все це були джерельця майбутньої повені. Повені, яка набирала сили в сибірських підземеллях і, вийшовши на поверхню, тисячами маленьких потічків зросила населення надією.

Українську гельсінкську спілку (УГС) утворили політв’язні, що тільки-но вийшли на волю. До Виконавчого комітету увійшли Микола Горбаль, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл. А головою обрали Левка Лук’яненка, який на той час ще перебував на засланні.

Спілка стала прямою спадкоємицею Української громадської групи сприяння гельсинським угодам (УГГ), створеної з метою поширення в Україні «Загальної декларації прав людини ООН». Група налічувала всього 41 особу, з яких 39 було ув’язнено, а п’ятеро загинули в радянських концтаборах. Влада УГС акумулювалася в руках людей, вишколених в «сибірських університетах». Головою виконкому став В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь очолив Львівську організацію, Олесь Шевченко – Київську, Левко Горохівський – Тернопільську і Василь Овсієнко невдовзі – Житомирську.
Головна ідея Декларації УГС була висловлена так: «Без свободи нації неможливе забезпечення свободи особи».

З кількох десятків положень цієї Декларації багато що вдалося втілити в життя. Так, з Кримінального кодексу було вилучено статті, що передбачають покарання за політичні чи релігійні погляди, а також за «дармоїдство»; встановлено безпосередні дипломатичні відносини з іншими країнами, ліквідовано спецпсихлікарні, звільнено політв’язнів (утім частину з них так і не реабілітовано), скасовано смертну кару, встановлено проходження обов’язкової військової служби винятково на території України. А дещо і сьогодні, через 20 років, чекає на реалізацію. Скажімо, надання національним меншинам гарантій на культурно-національну автономію, стимулювання доброчинної діяльності, скорочення управлінського апарату, заміна діючих в Україні АЕС альтернативними енергетичними джерелами.

Була в УГС і своя дипломатія. Члени Спілки проводили спільні наради з представниками національно-демократичних рухів різних народів Союзу, з польською опозицією.

Всього 15 діб за свободу слова

На думку колишнього політв’язня, нині літописця українського дисидентського руху Василя Овсієнка, головне досягнення – це свобода слова. Можна публічно висловлювати свої думки і за це ніхто «не поведе тебе в кайданах», як писав Тарас Шевченко. Дисидент не сумнівається, що великою мірою це перемога УГС. «Тоді більшість людей в Україні боялися вголос заявляти про свої права, – розповідає пан Василь. – А люди, які відсиділи, не боялися, що отримають за те 15 діб – це ж не 15 років!».

Цікавий випадок стався у Тернополі з Левком Горохівським. У 1989 році за громадську діяльність його арештували і дали вибір: відсидіти 15 діб у в’язниці або ж заплатити чималий штраф. Горохівський вибрав перше. Але агонізуюча влада так і не реалізувала свого «присуду».

УГС мала на меті домогтися незалежності ненасильницьким шляхом і поступово. «Угеесівці спершу не заявляли прямо, що вони за незалежність, хоча саме це мали на увазі, – розповідає Василь Овсієнко. – Адже з ув’язнення всі поверталися переконаними, що свободу можна здобути лише в національній державі. Але ми розуміли, що треба було вести за собою людей, які не сиділи в таборах. Ми могли бути попереду лише на крок, а не на десять кроків, бо опинилися б в ізоляції».

У січні 1989-го повернувся з Сибіру Левко Лук’яненко. У засланні він написав брошуру «Що далі?», де прямо вказував, що слід домагатися незалежності України. Отже, угеесівці вирішили, що Левко Григорович публічно виголошуватиме цю думку, але не від УГС, а особисто від себе.
Потім був скандал. Група членів УГС гучно звинуватила керівництво Спілки (Лук’яненка, Чорновола, Степана Хмару й Михайла Гориня) в «угодовстві» перед московсько-комуністичною владою. Така заява могла напівдорозі скомпрометувати цю потужну на той час силу. Отож півдесятка екстра-активістів виключили зі Спілки. Утім після цього про державну самостійність заговорили відвертіше.

Звісно ж, партійним органам і охоронцям союзної держбезпеки УГС додала неприємної роботи. Самого лише самвидаву, що надзвичайно поширився, доводилося перечитувати масу, на мітинги бігати, телефони прослуховувати, вигадувати бридкі чутки для обивателів і «сценарії» для зіштовхування між собою різних крил одного птаха волі, коли він у запамороченні «втрачав голову»...

Ігри із владою

У березні 1990-го угеесівці взяли участь у перших з часу УНР демократичних виборах. В’ячеслав Чорновіл тоді домагався, аби ще до виборів перетворити Спілку в політичну партію. Виконком не підтримав політика. 12 членів Спілки пройшли до Верховної Ради як кандидати від Демократичного блоку, ще понад 200 – стали депутатами місцевих рад. У парламенті спільно з іншими демократами угеесівці створили опозиційну до компартії «Народну Раду». Її співголовою став Михайло Горинь. Здобутком цієї групи були історичні документи: Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року.

Наприкінці квітня установчий з`їзд УГС постановив перетворити Спілку на Українську республіканську партію. Зовсім скоро партій стало багато – і «ніби справжніх», і «клонів», і «псевдо». Як зазначає колишній в’язень психіатричної тюрми Леонід Плющ, дисиденти «почали грати з владою і у владу. Влади не отримали, зайшли задалеко в компромісах і втратили той величезний морально-політичний капітал, що мали». Хтось із колишніх угеесівців досі в політиці, з чистим і світлим іменем. Проте дехто змінився при владі, або ж навпаки, «проявився». Як от Діма Корчинський.

Однак акумулятор УГС досі працює. Згадаймо: коли ще нічого не було і більшості було страшно, його сила роєм глибинних потічків відживила нашу надію.