- Анна, Ви іноді співаєте пісні Висоцького...

- Я все дитинство співала Висоцького. Для наших батьків і мого покоління це був один із найголовніших людей. І для мене донині показник якоїсь спорідненості, коли людина в розмові цитує Висоцького. Хоч от слухати його зараз мені на думку не спаде. Висоцький собі дозволяв дуже багато не необхідних слів, пісень. Він же геній, а геній завжди надмірний, його багато. Як ось Пушкіна, який складав безліч абсолютно непотрібних текстів. Проте, Висоцький, як усякий геній – це цілий спосіб сприйняття і відтворення реальності.

- Вам близька творчість поетеси і барда Новели Матвєєвої?

- Я любила в дитинстві Матвєєву. Але я не хочу, щоб хтось з цього зробив висновок, що я, не дай Господь, там бард, або представник авторської пісні. У жодному разі! Я не зношу сучасну авторську пісню. Новела Матвєєва жила в тому ж будинку, де я в дитинстві. Іноді ходила в гості до моїх батьків, співала пісні у нас і з раннього дитинства справила на мене глибоке враження. До речі, мені сказали недавно, що вона мене пам'ятає донині.

фото: Дмитро Нікішин

- Мені здається, зараз її знають незаслужено мало людей.

- А вона й не прагнула до слави ніколи, вона не Висоцький. То була людина-амбіція, а вона зовсім не амбітна людина. Їй треба було, щоб її дали спокою.

- Ви захистили дисертацію, займалися перекладами.

- Я перевела пару романів Джека Керуака. До цього часу іноді перекладаю біографії та інтерв'ю різних рок-музикантів. Я взагалі не люблю перекладати прозу. Я люблю перекладати вірші, тому що ось ти гуляєш, а вірш перекладається сам у голові. Я настільки не люблю сидіти за столом, що перекладала в парках, на лавках, у поїздах.

- Де можна почитати переклади, які Ви робите зараз?

- У Інтернеті можна, у мене на сайті. Ми займаємося зараз досить активно самвидавом. Усі мої літературні досліди різномастні друкуємо на принтері. Набираємо дуже дрібним шрифтом, щоб книжку можна було навпіл зігнути і степлером прошити. Або голкою з ниткою: у нас був степлер, але зламався. І тягаємо їх на концерти. Там, разом з дисками, продаємо за прийнятною ціною, недорого.

фото: Дмитро Нікішин

- Від чого залежить ціна квитків на ваш концерт? У «Докер» вхід коштував всього 30 грн.

- Я стараюся, щоб ціни не були дуже високими. Іноді клуби наполягають на тому, щоб ціни були вищі, ніж ми звикли, тому що їм не престижно запрошувати групу за такий низький вхід. І в результаті загальний вид публіки міняється, особливо в Москві. Люди, які ходили на концерти, коли у нас був зовсім дешевий вхід, поступилися місцем більш соціально вписаним людям. І мене це не тішить абсолютно.

- Тусовка 1980-х років і сучасні хіппі. Чим вони відрізняються?

- Зараз молоді не потрібно битися з радянською владою. А доводиться битися з іншими речами, тому що, наскільки я розумію, ідея руху – це, наразі, свобода. Набагато простіше бути вільним від політичної ідеології, ніж від якихось матеріальних речей. Насправді здебільшого ці речі необхідними не є. Тобто цілком можливо одягатися в «секондах», а не в бутіках. І їжу теж можна їсти просту, а не яку-небудь супер-наворочену. Але суспільство споживання (це я без засудження говорю) побудоване на тому, що весь час людині вдовблюється: у тебе має бути високий рівень життя. І людина на це ведеться. З цим битися складніше, ніж, припустімо, зірвати з себе комсомольський значок чи піонерський галстук.

Зараз є дуже симпатичні молоді люди. Вони не торчать. Вони майже не п'ють. Вони слухають більше правильної музики. Знають, що таке Том Вулф, Кен Кізі. У них значно більше можливості отримувати інформацію. І значно менше можливості вільна жити й тусуватися. Тому що зараз сторожем і двірником не попрацюєш, треба заробляти бабки, а інакше пропадеш. Наприклад, ти художник або дизайнер, а працюватимеш у рекламі. Виходить, що всі люди працюють на дядька і роблять абсолютно некорисну і мерзотну справу. Можливо, це мине. Якщо вони протримаються, то будуть першими в Росії людьми, які хіпують за західним зразком. З іншого боку, у нас політична ситуація зараз дуже, м'яко кажучи, цікава. Чим більше почнуть закручувати гайки, тим більше народ почне цікавитися власною головою. Я сподіваюся. Тому що взагалі вважаю соціально-політичну боротьбу ідіотизмом і дурнею.

фото: Дмитро Нікішин

- Ви вважаєте, що «виходити на вулиці» не потрібно?

- Я не люблю людей, які намагаються влаштувати якийсь політичний опір. Тобою все одно маніпулюють, і ти стаєш на одну дошку з цими людьми. Я вважаю, що треба мізкувати і відповідати за самого себе. І якщо ти хочеш особистої свободи – подумай, як досягти її так, щоб нікому не нашкодити.

- А що стосується особистих обмежень. Наприклад, вегетаріанства?

- Я не їм м'яса 30 років, але нікому не забороняю його їсти. Я чудово умію його готувати, можу навіть з'їсти шматок курки чи шинки, якщо мені захочеться. Я взагалі не люблю нічого войовничого. І вегетаріанство войовниче мені неприємне. Мені м'ясо не потрібне, я 30 років займаюся йогою і черпаю енергію з інших речей. Але цілком припускаю, що людина хоче й жертиме м'ясо. Нехай.

- Є прикрий вираз: «Жити в суспільстві й бути вільним від нього не можливо».

- Це марксисти вигадали. Не вірте, це повна нісенітниця. Будь-якій ідеології зручно переконувати людей у тому, що вони без неї пропадуть. І капіталізму зручно переконувати в тому, що якщо вони не дивитимуться телевізор і не слухатимуть рекламу, то вони не виживуть, будуть відщепенцями. Я вважаю, що це далеко не так. Людина може і має бути вільною від суспільства. Інша справа, що вона може з цим суспільством взаємодіяти. Я не аутсайдер. Я із задоволенням користуюся тим, що мені може надати соціум. Я можу заспівати пісню за гроші. Виїхати в ліс і там якийсь час «бути вільною від суспільства». Але до такої міри залежати від нього, щоб світла білого не бачити і лише гарувати й гарувати – до такої міри я не залежу, звісно. Я обрана й затребувана, абсолютно щаслива в цьому сенсі людина.