Вахтанг Кіпіані, екс-головний редактор тижневика «Фокус».

– Рішення видавця Джеда Сандена оцінюю як загалом обґрунтоване. Успішність визначається як бізнес-складовою (продажі, реклама), так і оригінальністю концепту і вмінням її втілити. З усім цим, я так розумію, були проблеми. В останньому числі, не сьогоднішньому – бо його купити вранці не вдалося – реклами немає (у двох україномовних його конкурентів – «Главреді» й «Українському тижні» – теж). Тобто взагалі. І так було протягом довгого часу. Тішила чесна сором'язливість видавця, який вказував наклад «15000» на тлі «захмарних» десятків тисяч інших. Хоча реальні наклади, припускаю, коливаються між 3-7 тисячами. Відповідно, кожного тижня крива збитків зростала і вихід на принаймні беззбитковість виглядав геть ілюзорним.

У подібній ситуації у Польщі видавець тижневику Ozon спробував замінити головного редактора, падіння уповільнилося, але тягар збитків виявився непідйомним. Не забуваймо, що Санден – чистий видавець, у нього на відміну від Третьякова-Коломойського та інших немає нафтових, банківських і інших немедійних помочів.

Одна з причин обмеженості аудиторії видання – штучна, сконструйована його назва... [Хоча] у тижневику часто були привабливі обкладинки, та й весь журнал виглядав доволі стильно, що його відрізняло від інших позашлюбних дітей Newsweek і Time в Україні.

Гарно, найкраще у журналі, виглядав міжнародний відділ, включно з адаптаціями цікавих статей із провідних світових видань. Визнаю, що відділ культури працював цікаво та вигадливо, але, імхо, на дуже вузький прошарок публіки. Та й ті більше сидять в Інтернеті та, зокрема, «ЖЖ», а не купують створений для них медіа-продукт.

Сім тижневиків general interest на такому специфічному ринку як український, де публіка більше галасує, ніж купляє, забагато.