Не дивно, що «Живописний заповідник» став однією з козирних карт галереї Bottega – порівняно нового арт-центру (зважте, відкрився щойно півроку тому), де сьогодні збирається найдобірніша мистецька тусівка. З «живописної» п’ятірки на Михайлівській, 22б (адреса галереї) поки що не виставлялися двоє: Марко Гейко та Олександр Бабак. Але всім зрозуміло – Bottega не спиниться на початому, і скоро київська публіка певно що зможе споглядати їхні твори.
Виставка Миколи Кривенка у такому разі була якщо не очікуваною, то передбачуваною. «Наймедитативніший» художник «Заповідника» перетворив три зали галереї у подобу палеолітичної печери, де час не просто минає, а накладається шарами: не жирними відбитками, а так собі – тоненькими тінями.
 |
В експозиції – акварелі, гуаші, колажі, а також скульптура від Миколи Кривенка. Все складається у простір пастельних тонів: колір чи то піску, чи скелі, чи степу. У цьому середовищі, поцяцькованому дерев’яними бовванчиками, Кривенко видається спокійним і заглибленим язичником, якому байдуже до сучасного бурління та всюдисущих соціальних проблем.
 |
Його живопис дуже легкий. Тут немає наголошеної багатошаровості та славетної фактурності, що так приваблюють його побратимів по цеху. Коричнево-бежеві картини швидше нагадують тоноване скло чи повітря в пустелі – з неодмінними слідами тих, хто торкався його до нас. Творчість Кривенка – про час і мандри. Про час у мандрах і мандри у часі.
 |
Такими часовими мандрами – але вже у іншому вимірі й просторі – є серія колажів з підбірки журналів «Нива» 1904 року. Раритети митець відшукав у забутій дідовій колекції. Кривенко шар за шаром створює портрет Києва та Російської імперії початку минулого століття. Що читали, чого боялись, чим цікавились і від чого лікувались – все на паперових клаптиках реклами типу «Нестле. Детская молочная мука» або «Профессиональные курсы для образованых женщин»...
Як видно з виставки, Микола Кривенко вміє розмовляти різними мовами: від доісторичного звуковідтворювального ряду до звучного рекламного речитативу. Розпізнати всі інші спробуйте самі – така можливість є до 21 серпня.
 |
 |
 |
Фото: галерея Bottega
Татьяна Сорокина
Всенародному референдуму – так! Диктатурі меншості – ні!
Що робити нам, переважній більшості, коли вони, меншість, всередині себе один з одним ні про що не можуть домовитися? Ні проти кого дружити, ні з ким воювати, ні під якими гаслами кидатись у бійку, ні кого проштовхувати наперед, ні як себе рятувати... Наразі, повна криза!450 осіб тримають у заручниках і дурнях всю 45-мільйонну країну.
Незалежність – це консолідація. Якої нема…
За політичними баталіями та економічною кризою мало хто й згадує, що 17 років тому, а саме 1 грудня 1991 року, відбувся Всеукраїнський референдум, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт про державну незалежність України. І варто про це згадувати не тільки тому, що це справді історична для нашої країни подія. Але й тому, що перелік внутрішніх та зовнішніх викликів сьогодні навряд чи буде меншим для України, ніж у 90-их.
Степан Процюк, спеціально для «ПіК України»
Культ молодості
Він присутній у нашому житті кожноденно. Усміхнені юні обличчя з рекламних біґбордів, не спотворені ні зморшками, ні одухотвореністю. Такі собі гермафродитні гурії, дівчата-унісекс. Звісно, реклама буває різною – і унісекс може змінюватися різними відтінками еротичності. Проте у кожному випадку існує те, що я називаю культом, експлуатацією чи навіть расизмом молодості. Мовляв, ось юні обличчя, юні господарі держави, юні творці бізнесу і мистецтва – вклоняйтеся їм і шануйте!
Навіщо Ющенкові потрібен Плющ?
Я двічі передивився виступ Президента на ICTV – один раз у прямому ефірі, інший у запису. Віктор Ющенко спробував аргументувати свій вибір спікера, який він одразу ж поширив на всю фракцію НУНС. Можливо я чогось не зрозумів, але логіки я не побачив.
