Мені важко ще і тому, що я маю певні сентименти до Грузії: люблю вузенькі вулички і завулки Тбілісі, напоєні ароматом кави; фантастичний спів грузинського православ‘я; смак інжиру і вина Алазанської долини, плюскіт чорноморської хвилі у Сухумі і Батумі. Минулої ночі замість снів, я блукала подумки куточками «своєї» Грузії, якою її пам‘ятаю з дитинства та юності. І серце крається від думки, що навряд чи вдасться коли-небудь поласувати чебуреками на сухумській набережній і потім поплескатись у теплому і прозорому морі. Тому що та Грузія залишилась у ностальгічних спогадах і нічних мареннях, а реальність просто протилежна моїм спогадам та усталеним грузинським образам.

На жаль, це не вперше, подібне зі мною траплялось далеко від Грузії: двадцять років тому, стоячи на Косовському полі, я навіть не уявляла, що на тому ж місці, уже у реаліях та обладунках ХХІ століття, знову зійдуться сусідні цивілізації. І пересічні серби та албанці – вчорашні сусіди і добрі приятелі – знову нищитимуть одне одного. А сивочолі політики з височини свого політичного Олімпу лише жбурлятимуть архівні папери у вогонь, скеровуючи людей на битву до першої крові чи останнього патрону.

І що у Косовому, що у Грузії політики почали закликати до переговорів і припинення вогню лише тоді, коли перша кров уже пролилась, а по тому – і друга. І вже не грузинські бійці, не осетинські загони самооборони, а російські танки пішли навпростець – вулиці, сквери, чиїсь двір, чиїсь сад... чиясь доля... чиєсь життя... І знову, далеко від місця, де розгортається кривава драма поміж народами, знайдеться якась впливова сволота, яка уважно подивиться на мапу Європи, а там і Крим, і Придністров‘я, і Країна Басків. Знайдеться кілька видань, близьких до «яструбів війни», які мусуватимуть тему про «історичну приналежність та історичну справедливість», «інтереси російськомовних громадян», тощо. І – що тоді? Війна до останнього патрону, після чого можна вцілілим і за стіл переговорів сісти? Чи просто нескінченна бійня? Сценаріїв завжди чимало.
Військових стратегій також.

Військової техніки і живого (тимчасово) «м‘яса» до неї вистачить.

Але краще би вистачило здорового глузду, розуму і усвідомлення одного єдиного факту: людське життя безцінне. Знищення одного життя потягне за собою знищення родин, містечок, цілих країв і країн, не народження наступних поколінь, не створення нових наукових чи мистецьких шедеврів.

У російському курортному місті Сочі живуть мої родичі. Я боялася їм телефонувати – імовірно, «у грузинському питанні» ми опинилися по різні сторони барикади. Як і з колегами з абхазького телебачення, з якими ми поруч стояли на київському Майдані. І це те, чого ніколи не пробачу політикам - «яструбам»: розподілу на своїх і чужих, роз‘єднання і знищення улюблених грузинських куточків мого дитинства та спогадів про пекучі сльози на Косовському полі.