Ніла Крюкова народилася під гуркіт гармат, коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. «Тому, мабуть, така неспокійна і непокірлива», - говорить вона. Батько не повернувся з війни, а мати 50 років мовчки пропрацювала в колгоспі. Мовчали і дядьки, тітки, сусіди, лиш пошепки згадуючи голодомор 33-го чи родичів, яких забирали у 37-му «за політику». Потім мама не раз дорікатиме їй, мовляв, навіщо їй та політика, вона ж жінка, артистка, людина мистецтва. А вона, напевне, і стала артисткою, і пішла в політику для того, щоб мати змогу сказати все, про що змушували мовчати десятиліттями, а то й віками.

Перший політичний протест Ніли Крюкової визрів іще у шкільні роки. Як згадує сама артистка: «На уроці історії розповідали про завоювання Єрмаком Сибіру. Довго вчителька розхвалювала хоробрість та героїзм Єрмака, його вдалі битви й підкорення десятків племен і народностей. Для мене це було незбагненно: навіщо знищувати тисячі людей тільки за те, що вони не схожі й незалежні від російської народності. Про це й запитала тут же, на уроці, вчительку. Якою була її реакція – зрозуміло: мене ледве не вигнали з уроку».

Відповідь на ці та інші непрості запитання Ніла Крюкова знайшла дещо пізніше, коли потрапила до театру «Слово» при спілці письменників. Там вона близько познайомилася з Григором Тютюнником, Олесем Гончаром, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, відкрила для себе поезію «розстріляного відродження». «Наче пелена з очей спала», - згадує пані Ніла.

Пізніше, коли у 1987 році вперше потрапить до Канади, вона відкриє для себе і Грушевського, і Винниченка, і багатьох інших «заборонених». А коли через рік їй знову випаде побувати за океаном, вона привезе ці книги в Україну, привезе сміливо і відчайдушно, як це могла зробити тільки вона. На радянській митниці усіх артистів обов’язково перевіряли на наявність «антирадянщини». Коли черга дійшла до пані Ніли, і митник став ритися в її речах, відкладаючи вбік «заборонені» книжки, вона на очах у колеги Галини Менкуш відбирала непомітно з тієї купки томики Стуса, поетів розстріляного відродження, «Історії України-Руси» Грушевського і ховала під своє широке пальто. Ці видання й досі зберігаються у пані Ніли, як дорогий серцю спомин.

Пристрасті по «Марусі»

Вона свідомо йшла в бій за правду, незважаючи ні на які заборони і перестороги. Така вже її натура - сильна, чесна, безкомпромісна. Вона знала, на що йшла, коли у 1981 році разом із Галиною Менкуш підготувала моновиставу за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай». За тиждень до прем’єри її почали тягати по різних, схожих більше на судилища, «художніх» та «літературних» радах, намагаючись вияснити, «хто її напоумив читати цей твір, хто навчив так розставляти акценти»? Прем’єру спробували заборонити, потім перенесли виступ із філармонії до будинку культури заводу «Арсенал» (мовляв, прийдуть двоє-троє глядачів, бо хто ж із робітників цікавиться поезією, зате ніхто за кордоном не зможе звинуватити керівництво, що забороняють Ліну Костенко). А в день прем’єри з «верхів» надійшов наказ: не допустити зриву, бо резонанс від акції вже досяг закордону. І Ніла Крюкова “ на повному автопілоті” після всього пережитого прочитала «Марусю» в залі «Арсеналу». Але, попри побоювання, зал виявився переповненим: прийшли усі, хто мав квитки у філармонію, студенти, робітники. Через одного в залі виднілися й непорушні широкі спини працівників КДБ. А після вистави публіка влаштувала своєрідну акцію протесту, єдино можливу в тих умовах: протягом півгодини люди стояли і мовчки аплодували.

Наступного разу Ніла Крюкова читала «Марусю» лише в 1987 році, коли Ліну Костенко висунуть на здобуття державної премії імені Шевченка. Але читала уже в філармонії, сильно, по-справжньому.

Слово на барикадах

Взагалі, все життя Ніла Крюкова йшла проти течії, утверджуючи своє розуміння правди життя, істини і віри. Їй забороняли читати Т.Шевченка, В.Симоненка, забороняли згадувати Є.Плужника, В.Стуса, інших поетів покоління «розстріляного відродження» та шестидесятників, а вона читала, словами великих поетів стукаючи у серця людей. Вона скрізь була попереду, з концертами об’їздила всю Україну, не цураючись ні великих міст, ні маленьких сіл. Коли у 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Ніла Крюкова однією з перших поїхала туди виступати перед ліквідаторами.

Була вона попереду і напередодні та в перші роки нашої незалежності: і під час перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого, і в лавах Ланцюга злуки, і під час студентського голодування. І не раз її слово було сильнішим за зброю. Коли 20 серпня 1991 року на тисячу учасників мітингу, що зібралися тоді ще на Площі Жовтневої революції, посунули лави міліціонерів, Ніла Крюкова кинулася їм навперейми: «Хлопці, брати мої, звертаюся до вас, я заклинаю вас, я прошу вас, зупиніться! Не бийте цих людей, не йдіть проти совісті. Будьте з нами. А будете бити - бийте мене першу». І шеренга зупинилася. А за кілька днів на цьому ж майдані уже десятки тисяч людей вітали проголошення Незалежності. Власне, в тому, що ця незалежність звершилася, є велика частка і її невтомності, невичерпної енергії і фанатичної віри у свій народ.

У 1995 році Ніла Крюкова балотувалася до Верховної Ради України. «Двадцять п’ять років я працювала в мистецтві, але в час розгулу мафії, шахрайства, байдужості, на жаль, моє мистецтво безпорадне. Політики повинні розмінувати це мінне поле, навіть якщо це занадто ризиковано», - писалося у зверненні до виборців. І вона набагато випередила свого найближчого суперника. Але результати виборів були підтасовані: не вистачило 0,5% голосів, щоб увійти до Верховної Ради. І все ж, це була перемога: оті передвиборчі розмови з простими людьми, по кілька десятків, а то і сотень щодня, від будинку до будинку, від квартири до квартири, від серця до серця не минули даремне ні для самої артистки, ні для тих, кому вона подарувала іскорку віри в себе. «Тотальна байдужість - це найстрашніше, до чого не можна опускатися», - переконана вона.

У репертуарі Ніли Крюкової - 17 сольних програм. Гумор, сатира, палке поетичне слово. Правда, її не часто можна було зустріти на офіційній сцені - там панує інша музика, інші правила гри. Але вона не втрачає жодної можливості зустрітися зі своїм слухачем: на літературних вечорах, у школах і в університетах, а нерідко і - на мітингах, на барикадах. Ніла Крюкова переконана: «Підбиваючи підсумки у житті, важливо мати право сказати собі: я зробила все, що було в моїх силах».

«Без цензури», 2003 рік