Потрібно все ж таки подивитися на цю подію в контексті міжнародного публічного права. Наскільки законним і легітимним є рішення Держдуми? Які реальні міжнародно-правові наслідки воно матиме? Варто виокремити щонайменш чотири важливі аспекти в правовому вимірі цього питання.

По-перше, всі дискусії і суперечки навколо статусу Абхазії і Південної Осетії вкотре засвідчують слабкість і хиткість системи міжнародного публічного права як такого, надто в надважких, заплутаних ситуаціях. Із часів заснування Ліги націй й понині на міжнародній арені вираз «діяти у відповідності з міжнародним правом» є одним із найпопулярніших і часто вживаних. Проте на практиці кожен може інтерпретувати його по-своєму через цілий комплекс суперечностей, недопрацювань і чорних плям в міжнародній правовій системі. Іншими словами, вже майже століття в міжнародній політиці нібито домінує право, а насправді – все та ж real politics.

По-друге, із цієї проблеми логічно випливає конкретніша: проблема суперечності двох основоположних принципів міжнародного права – поваги до територіальної цілісності суверенної держави, з одного боку, та права народів на самовизначення, з другого. У знаменитому Гельсінському Прикінцевому Акті НБСЄ (сьогодні ОБСЄ - "ПіК України"), підписаному в 1975 році, обидва ці принципи увійшли до десяти принципів мирного співіснування суверенних держав. На практиці ж виявилося, що поняттями територіальної цілісності держави та права народів на самовизначення можна жонглювати, як завгодно, залежно від політичної кон’юнктури й політичних інтересів зацікавлених сторін. Тому-то в той час, коли США вбачатимуть у проголошенні незалежності Абхазії і Південної Осетії загрозу територіальній цілісності Грузії, Росія апелюватиме до права народів на самовизначення. І кожна із сторін буде по-своєму права. З точки зору міжнародного публічного права це протиріччя є практично невирішуваним.

Проголошення незалежності Косово та його визнання 40 державами світу створили прецедент, який Росія може використовувати як аргумент у своїй риториці навколо статусу Абхазії і Південної Осетії, а ось Захід вимушений наголошувати на унікальності косівсього випадку. І так до безкінечності…

По-третє, ані в Плані припинення вогню між Грузією і Росією, ані в пропозиціях Росії щодо врегулювання абхазького та південно-осетинського конфліктів не йдеться про проведення таких референдумів у самопроголошених республіках, до участі в яких би були залучені ті біженці з цих регіонів, які полишили рідні землі ще в 90-х. А це переважно грузини. Скажімо, до початку абхазького конфлікту грузини складали понад половину населення Абхазії. І якби грузинські біженці взяли участь у референдумах щодо майбутнього статусу самопроголошених республік, і результати референдумів не фальсифіковувалися, то гіпотетично народне волевиявлення могло б і не бути таким однозначно просамостійницькими. Але ніхто, очевидно, такі референдуми не проводитиме, як ніхто й не згадуватиме про часи абсолютно мирного співіснування в Осетії і Абхазії місцевих грузин, осетин, абхазів, вірмен, росіян.

І, нарешті, по-четверте, інститут визнання держав іншими суверенними державами в міжнародному публічному праві не є кодифікованим. Іншими словами, у цій справі діють певні звичаєві норми, а також часом резолюції ООН, на них і мають спиратися суверенні держави, приймаючи рішення про визнання незалежності інших держав. Конкретного міжнародного договору щодо визнання держав немає, а це залишає великий простір для волюнтаризму. Не входячи в нюанси, варто пояснити, що це значить на практиці: при визнанні інших держав вже існуючі держави в першу чергу керуються своїми національними інтересами, тому й виникають держави, існування яких не визнається всіма суб’єктами міжнародного права одностайно. Саме через це юристи-міжнародники ввели такі спеціальні поняття, як-от: частково визнані держави, частково невизнані держави, частково невизнані держави, які знаходяться під міжнародним управлінням тощо. Очевидно, що Абхазію і Південну Осетію в досяжному політичному майбутньому чекатиме саме доля такої «частково визнаної держави». При цьому частковість визнання буде дуже яскраво вираженою.

Ті, хто побував в Абхазії та Південній Осетії перед початком останнього конфлікту, діляться схожими враженнями: у цих регіонах рідко можна побачити молоді обличчя. І найсумніше наразі те, що ані жорстка позиція США щодо збереження територіальної цілісності Грузії, ані визнання російським парламентом незалежності Абхазії і Південної Осетії не збільшать кількість молодих облич на вулицях Сухумі й Цхінвалі. Велика політика далеко не завжди нейтралізує велику, повсякчасну безправність і незахищеність людей.