Але я таки встиг на похорони, і так сталося, що саме мені випало зачиняти «двері» його останнього тісного помешкання. Прикріпляючи віко до труни, тихенько попросив пробачення, що мушу це робити, бо 18 років тому саме Василь навстіж прочинив мені, молодому і неамбіційному провінціалові, двері у світ, який називається літературою. Він перший серйозно поставився до того, що я робив, справедливо й безжально визначивши у сірій масі, яку я вважав своєю творчістю, те, що заслуговує на увагу, і «повну фіґню».

Усіх мемуаристів критикують за те, що в їхніх спогадах багато «я». І мені невідомо, як цього уникнути, адже разом із суб’єктивністю зникне й достовірність. Не хочеться грітися в променях Василевої слави, але на сто відсотків упевнений – є багато цікавих моментів, про які ніхто інший просто не зможе розповісти, бо не був учасником тієї чи іншої події. І колись, дасть Бог, я напишу цілу книжку спогадів про Василя Кожелянка – письменника, журналіста, друга, товариша, побратима і, якщо хтось не знає, – далекого родича, бо, якось виявилося, що наші буковинські корені дуже цікаво і химерно переплетені. Але це – окрема тема, а наразі обмежимося коротким і трохи сюрреалістичним шкіцом.

51 рік, 7 місяців і 22 дні – саме стільки відміряла доля цій незвичайній, а багато в чому і надзвичайній людині, роль якої Україна ще має оцінити. Він вріс в нашу історію містичним чином, народившись 1 січня, як Степан Бандера, а в землю зійшов 24 серпня – на День Незалежності. Все життя – в одній буковинській хатині, побудованій, мабуть, ще на початку ХХ століття, де на подвір’ї кіт Мурлантій, «жовто-чорний пес», курчата, «що їх не відрізнити від кульбаби», кабан Боруся, який, ідучи під ніж, примусив свого вбийника «згадати про карму»… Тут підростав, ходив до школи, батярував, звідси мало не потрапив за ґрати «за неповагу до символів радянської епохи» – якось хлопці, розігріті дешевим вином, попсували колгоспну агітацію. Всього було…

А в якийсь час почали з’являтися вірші, новели і драматичні етюди, за ними – великі романи, і все це наповнене ідеями, котрі, напряму ні до чого не закликаючи, розбудили сотні й тисячі молодих українських душ…

Вересень 2007 р., Київ, виступ на акції «Ніч поезії».

Найвідомішим, мабуть, романом Кожелянка вважається «Дефіляда в Москві» – скандальна, суперечлива, а насправді глибока, багатопланова і філософська річ. Цей твір народився давно, але склалося так, що мені випало бути присутнім при його народженні, а, так би мовити, при мистецькому «зачатті».

Це був 1994 рік, Чернівці. Василь тоді працював заступником головного редактора дуже популярної газети «Час», я редагував комерційне видання «Чернівці-сіті» і ми, тобто обидві нечисленні редакції, ділили три крихітних кабінети на другому поверсі Українського народного дому. У той час надзвичайно активізувалися різного штибу антиукраїнські сили – комуністи, румунські сепаратисти, а місцева влада належно на це не реагувала. І тоді я запропонував Василеві вчинити журналістську провокацію – надрукувати в «Часі» інтерв’ю з вигаданим лідером міфічної терористичної організації «Онуки Святослава». Василь ухопився за ідею і впорався з нею блискуче – попри загалом гумористичний виклад матеріалу, дійшло аж до міжнародного скандалу з Румунією. І хоч нас викликали до СБУ, а Василя навіть рішенням суду оштрафували на 300 купонокарбованців (на той час 2 хлібини), доморощені антидержавники помітно притихли. До речі, згодом Василь для підписування провокаційних матеріалів кілька разів використає промовистий псевдонім «Святослав Онукович», наприклад, у мистецькому альманасі «Літературний Теракт».

Після повернення «оштрафованого» Василя з суду, ми, вирішивши вшанувати героя, влаштували грандіозну пиятику. Отам і виникла ідея «Дефіляди» – переписати історію у вигляді «а якби сталося так, а не так». Василь тут же «вживу» почав придумувати сюжетну лінію, ми всі його підбадьорювали більш чи менш вдалими репліками.

Минуло кілька тижнів і якось Василь розповів, що вже написав добрий шматок задуманого роману. Ми, вже удвох, взялися до обговорення, він переповідав розділи, я пропонував свої версії подальшого розвитку. За одну з них Василь ухопився. «Старий, я це використаю, добре? – він усміхався завжди якось ледь помітно. – А як гонорар за ідею – введу твоє ім’я в роман. І коли він стане бестселлером, про тебе також читатимуть». І ми удвох вже розреготалися від душі.

Весна 2000 р., Чернівці, Василь Кожелянко і Сергій Пантюк (праворуч) з книгою Кожелянка «ЛжеNostradamus». Фото: Тетяна Мельникова.

Працюючи над романом, Василь раптом зрозумів, що богемне життя – не для прозаїка. Він зовсім перестав пиячити (хоча тема алкоголю в його житті виявилася знаковою) і всерйоз засів за роботу над романом. Згодом «Дефіляда в Москві» переможно рушила «у світ широкий», несучи за собою ім’я письменника, якому одразу ж судилося стати цією епохою в літературі…

І наостанок – ще один момент. В мистецьких колах існує тенденція приписувати себе до друзів відомих людей, які полишили цей світ. Так от у випадку з Кожелянком нікому не треба «примазуватися» – навіть із незнайомими людьми він спілкувався так, наче це був його хороший приятель. Він нікого не ображав, не пліткував поза очі, а коли його кликали у спільники щодо критики чи засудження когось – лише високо зводив брови і плечима знизував, мовляв, воно, можливо й так, не знаю. Хоча громадянську позицію завжди мав доволі жорстку й однозначну.

В одному з останніх своїх інтерв’ю Василь сказав, що він якби народився в першій третині минулого століття, неодмінно став би бойовиком ОУН, а за десять днів до смерті пропонував зорганізувати мистецький десант до Тбілісі, який зазнав військової агресії з боку Москви. «Якщо таке щось зорганізуєте, я готовий їхати», – саме такими були його останні слова в моєму телефоні…

Фото: з особистого архіву автора