Завдяки Солженіцину Захід вперше почув про те, що насправді відбувається за залізною завісою. Не даремно саме йому у 1970 році присудили Нобелівську премію в галузі літератури. «За моральну силу, почерпнуту в традиції великої російської літератури» – значилось в анотації до неї. Втім, отримати почесну нагороду письменник (за рік до її присудження виключений зі Спілки письменників СРСР) не зміг. Радянський уряд вважав її «політично ворожою», а тому, як і Борис Пастернак (удостоївся Нобелівської премії дванадцятьма роками раніше), Солженіцин не приїхав на церемонію: небезпека не повернутись назад була надто великою. Свою премію Солженіцин забрав лише п’ять років по тому.

В Союзі письменника не злюбили ще в 1940-х, коли одразу після закінчення війни (у лавах Червоної армії заслужив звання капітана) його присудили до восьми років ув’язнення із наступним засланням у Сибір. 27-річного Солженіцина звинуватили у антирадянській агітації та пропаганді. Як докази, використали його листи до друга із засудженням діяльності Сталіна та чернетки антиурядових оповідань, знайдені у його офіцерському планшеті.

Термін відбував в Новому Єрусалимі, потім на будівництві у Москві, згодом – в так званій «шарашці» (закладі позбавлення волі, де перебували та залучались до секретних досліджень засуджені вчені) в підмосковному Марфино. Пізніше Солженіцин скаже, що диплом математика (закінчив фізико-математичний факультет Ростовського університету) врятував йому життя. Далі письменника відправили на табірні роботи в Казахстан. Там у нього виявляють рак шлунку. Однак тоді йому вдалося вижити: після звільнення 1953 року (5 березня – день смерті Сталіна) письменникові зробили успішну операцію.

1962 року в журналі «Новий світ» опублікували повість Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Публікацію розповіді про один табірний день, що ведеться від імені головного героя Івана Денисовича Шухова, санкціонував особисто Хрущов – як частину започаткованої ним «десталінізації» - розвінчання культу особи Сталіна. Згодом у цьому ж журналі виходили повісті «Не стоит село без праведника» («Матрёнин двор»), «Случай на станции Кочетовка» (под названием «Случай на станции Кречетовка») та інші твори автора.

Після звільнення Хрущова для Солженіцнина закінчилась ера лояльності. Його твори забороняють, їхнє поширення відбувається винятково завдяки самвидаву. З 1958 до 1967 року письменник працює над своїм головним твором «Архіпелаг ГУЛАГ, 1918...1956: Досвід художнього дослідження». Для його написання Солженіцин використовував власні записи із таборів та заслання, а також спогади, усні та письмові свідчення близько двохсот в’язнів, із якими зустрічався у в’язницях, виправно-трудових таборах, поселеннях для засланців, розкиданих по всій СРСР (власне, їх він і називає «Архіпелагом ГУЛАГ»).

1973 року КДБ допитує друкарку, що працювала із «Архіпелагом ГУЛАГ», вона віддає рукопис, а після повернення додому покінчує життя самогубством. Дізнавшись про те, що трапилось, Солженіцин передає екземпляр твору до Парижа, де перший том виходить друком цього ж року. Вже 12 лютого 1974 року письменника арештовують за звинуваченням у державній зраді, позбавляють радянського громадянства та депортують у ФРН.

Солженіцин живе в Цюриху, а потім перебирається до США. Він завершує третій том «Архіпелагу» (російське видання - 1976, англійське - 1978) та працює над циклом історичних романів про російську революцію «Червоне колесо». За словами автора, цикл є «трагічною історією про те, як самі росіяни... знищили й своє минуле. І своє майбутнє».

З приходом перебудови ставлення до творів письменника змінюється. Багато з них виходять друком. 1990 року Олександрові Солженіцину повертають російське громадянство, а за книгу «Архіпелаг ГУЛАГ» навіть присуджують Державну премію РФ.
1994 року Солженіцин із родиною повертається в Росію. Стають відомими його антизахідні висловлювання (вперше такі з’явились ще в 1970-х, коли оприлюднюються заяви публіциста проти недавнього режиму Франко та «надто швидкий рух до демократії» в Іспанії, тоді проти Солженіцина виступили численні представники західної громадської думки). Публіцист також гостро не погоджувався із українською владою, яка визнала Голодомор геноцидом проти українського народу.

«Такий провокаторський викрик про «геноцид» став зароджуватися десятиліття потому - спершу таємно, в затхлих розумах шовіністів, люто налаштованих проти «москалів», - заявив він у публікації в газеті «Известия» в квітні цього року, - а ось тепер досяг і державних кіл нинішньої України, які, отже, перехлеснули і відважні заверти більшовицького Агітпропу??». Солженіцин вважає, що таке трактування подій 1932-33 років вигідне для подання західному світові, де «в нашу історію ніколи і не вникали, їм - подай готову байку, хоч і несповна розуму».

В підмосковній дачі, де він провів останні роки життя, Солженіцин продовжував активну публіцистичну та громадську діяльність, займався укладанням повного збірника власних творів, однак на людях майже не з’являвся. Всіма справами публіциста опікувалась його дружина Наталія Солженіцина.

Саме вона прибула замість чоловіка на вручення Державної премії 2006 року, яку вручав особисто Володимир Путін. Цікаво, що 1998 року письменник відмовився прийняти орден імені Андрія Первозванного із рук Бориса Єльцина. Свою відмову Солженіцин аргументував так: «Від верховної влади, яка довела Росію до сьогоднішнього смертельного стану, я прийняти нагороду не можу» («От верховной власти, доведшей Россию до нынешнего гибельного состояния, я принять награду не могу»).