Banja у перекладі з словацької означає шахта. Звичайна шахта, в якій видобувають вугілля або срібло – саме такі розташовані у центрі і на сході Словаччини. У зв‘язку з нерентабельністю вуглевидобувної галузі, вугільні шахти закривають. Точніше – консервують. А потім у деяких відкривають підземні музеї. І колишні шахтарі, перетворившись на гідів, водять підземними тунелями туристів, показують обладнання і техніку, які використовували гірники у повсякденній виснажливій праці...

Колишні шахтарі перекваліфікувалися у гідів.

Шахта Цигель – це інакша реальність, інший світ, неземне сприйняття себе і усього, що є довкола. Це потужний адреналіновий штурм, який ви переживаєте під час спуску у безодню, «марш-кидка» шахтою, і який закінчується лише після того, як вагонетка повертає вас на світ Божий і ви бачите сонце.

Розробки у шахті було розпочато на початку Другої світової війни, за участі нацистських гірничих інженерів. Першу тонну вугілля шахта видала на гора 1959 року, а на початку ХХІ століття її було закрито. І після перевірок і ліцензування, її було перетворено на Музей гірничодобувної промисловості. Спершу ваша туристична група заходить у невелике приміщення колишнього шахтного управління, де кожен турист під розписку отримує у місцевого гіда – шахтаря жетон – туристи з Донбасу швидко пояснили іншим, що жетон цей дається кожному, хто спускається під землю: у разі аварії чи завалу, за номером жетону розрізняють поранених або впізнають тіла загиблих. Після такого тлумачення, наша туристична група завмерла, після чого кожен з нас що п’ять хвилин перевіряв, чи у наявності жетон...

Без спецкостюму у шахту не пускають.

Другим шоком було отримання спеціального шахтарського костюму (який включав халат і каску) та пакет індивідуального захисту (киснева маска, ліхтарик, акумулятор, ще якісь незрозумілі «дрібниці» – які, у разі небезпеки, стають життєво важливими). Вдягнувшись, група притихлою колоною рухається у напрямку шахтного перону, звідки у вагонетці починає свій шлях у підземний світ. Зазначу, що вагонетка – це такий невеликий потяг, який достатньо швидко опускає людей на глибину 300 м. А довжина того стволу шахти, в якому ми упродовж години перебуваємо, перевищує два кілометри. З-під коліс вагонетки, що спускає нас у шахту, летять іскри, ми бачимо вузький видовжений темний коридор – і все... Темрява... Вологе стисле повітря... Серце починає з незвички гупати у грудях, а спиною сповзає зрадницька краплина поту. Так он воно як – у глибинних пластах землі вугілля видобувати, - калатається думка у скронях. Коли вагонетка зупиняється, на якийсь мить і серце зупиняється теж. Аж от ліхтарі вмикаються – дай Боже здоровлячка нашому гіду!!! Він нас збирає, щось каже підбадьорююче – і ми вирушаємо пішки вздовж тунелю, чи то вглиб шахти... чи то у напрямку центра Землі?!


Краплі води – зі стелі, зі стін – збираються в калюжку, обережно переступаємо, чимчикуємо далі. Двері – прихилившись, проходимо – і потрапляємо у сусідній тунель, вздовж якого застигли справжні металеві велетні: техніка, за допомогою якої прорубався тунель, завдяки якій шахтарі видобували чорне вугілля і, зібравши його докупи, вивозили нагору. Усьому обладнанню літ по п’ятдесят, більшість потрапила на словацьку шахту з Донбасу. Почувши цю інформацію, наші туристи – донетчане в один голос видають: «Ого! То воно ж застаріле, мабуть, це подарунок сім’ї Олексія Стаханова!». Оскільки навіть наш старий гід – гірник не знає, хто такий Стаханов, тема далі не розвивається...


Ми «блукаємо» поміж старим обладнанням, торкаємось його холодної металевої поверхні, фотографуємось на його фоні; заходимо у невелику печеру, обладнану дерев’яними меблями: великий стіл, лавки, полиці. Тут перепочивали шахтарі. А поряд, у сусідній маленькій печері, знаходився пункт першої допомоги – аптечка, кисневі маски і протигази, запасні ліхтарі з акумуляторами. І ще телефон, який кабелем під’єднаний до «брата» нагорі, у шахтному управлінні. «Ну, якщо щось вибухає, горіти починає, часу на спілкування з управлінням просто нема... Та і не завжди є кому цим апаратом користуватись», - змовницьки каже один з наших «донецьких». І серце знову починає шалено калататись у грудях, а перед внутрішнім зором постають картинки сонячного дня, синього моря... і пляшки з горілкою. Страшенно хочеться виповзти чи вилізти на гору, помилуватися сонячною дниною і випити грам сто якогось алкоголю. Зізнаюся, що по закінченні екскурсії наша група саме так і вчинила, щоб прийти до тями і нерви заспокоїти.

У шахті хочеться пошвидше піднятися нагору і побачити сонце.

Крапає вода, повітря замало, адреналіну у крові забагато – наш гід оголошує, що час вертатись. Божечко! Ніколи раніше я не квапилась у напрямку потягу з такою швидкістю, як цього разу. Вся туристична група рвонула до підземного вокзальчику. Ми навіть самостійно позачинялись у вагончиках, вимкнули ліхтарики на касках і дружно видихнули, коли транспорт рвонув тунелем нагору.

Темрява – темрява – іскри з-під коліс – луна від звуків руху вагонетки... Світло у кінці тунелю, буквально! І світлішає, і повітря стає легшим, і тахікардія потроху минає. Так. Ми нагорі. Вискакуємо з вагончиків, швидко йдемо у залу перевдягтись, скинути з себе спецкостюми, повернути жетон гідові. І виходимо у сяючий сонячний день, у пахощі скошеного довкола шахтних будівель газону, пташиний спів і автомобільні гудки. У наш звичайний світ, в якому рідко хто замислюється над особливостями шахтарської праці і небезпеками, що чатують на людину під землею.


фото автора.