Художниця Катерина Білокур прожила у рідному селі все життя, часто терплячи глум, кпини і приниження односельців. Одного разу навіть ходила до річки топитися – на щастя, врятували. Письменник Архип Тесленко також помирав у своєму селі, здавалося б, забутим і відкинутим на культурні марґінеси. За життя філософа Фрідріха Ніцше було продано аж ...сім екземплярів його в майбутньому знаменитої книги «Так говорив Заратустра».

Спитаєте, що спільного між цими трьома «невдахами»? Окрім великого таланту, спільним між ними є те, що кожен за життя пережив так звану медійну неувагу. Звісно, то були інші часи і різні географії проживання, але... Фотографією російського письменника Леоніда Андреєва, сучасника Архипа Тесленка, на поштівці захоплювалися юні гімназистки. Звісно, що звідси виникав інтерес до нервової та песимістичної прози автора. А світлини на поштівках друкувалася тому, що письменник був популярний серед тодішніх журналістів. Тобто, хочуть митці того чи ні, а холодне слово медіакратія впливає на їхнє життя. Тобто, ще на початку минулого віку доля тих же Тесленка і Андреєва залежала, помимо інших факторів, і від журналістської підтримки.

Що вже казати про нинішню, за Гессе, фейлетонну добу? Під потужним впливом імперії розваг та насолод культурі відводиться роль блазня. Навіть не королівського, а середньої руки. Або бармена. Мистецтво, мовляв, повинно розважати і розслабляти людину, яка багато працює. Той не митець, хто не успішний, хто не є медіа-зіркою і чий «товар» погано продається. Бідному Фрідріху Ніцше ще пощастило із часом, бо нині, зважаючи на його нечесаність вусів і різкі, недипломатичні вислови, бачив би він університетську кафедру, як свої вуха! А щодо продажів його книг, то Ніцше будь-який журналіст міг би охрестити, приміром, лузером чи якось подібно.

Журналістам не створено соціальних умов, щоб вони неквапом розпізнавали нових Катерин Білокур серед митців. Через те сьогодні набагато вищі шанси стати так званою медіа-зіркою у людини із посереднім талантом, зате із потужною кон′юнктурною інтуїцією і нещирим єлейним язичком у спілкуванні із потрібними людьми. Тому сказав комплімента, там нещиро похвалив, там насильно переконав, молотячи язиком, який він талановитий, там підключив чоловічий шарм – чи жіночу чарівливість – там опинився в потрібному місці у потрібний час.... І всюди поведінка відмінника від культури, неабиякі здібності a la Дейл Карнегі і т. д. А там пішли перші коментарі на ТВ чи у тиражних газетах, що ви, мовляв, думаєте про характер Осами бен Ладена чи про інсектофобію, про поліські трясовини або курс євро.... І нашвидкоруч стихійно творений самими ж медійниками «експерт» із начебто милою білозубою усмішечкою говорить, говорить і ще раз говорить... а далі до нього вже не так просто підступити, бо чванлива масмедійна зірка демократична лише зовні, ховаючи всередині потребу компенсації за довгі роки прикидання овечкою... а далі цей напівбог, зітканий численними медійними зусиллями, уже і сам починає вірити у власну велич... Ось такий трагіфарс виходить, пані та панове. Може, ви не знаєте таких «напівбогів» і я перебільшив?

Талановиті люди, що працюють у розмаїтих сферах культури, нині не можуть реалізувати себе без медійної підтримки. Інакше вони поповнять батальйони білокурівців, себто людей із хистом, який ніхто – чи майже ніхто – вчасно не витлумачив загалу культурних споживачів. А переважна більшість медійників, яких не вчили, як відрізняти талант від імітації – не ховатимемо кота в мішку! – швидше клюють на єлейний підвішений язичок і білозубу усмішечку нового мистецького кон′юнктурника (також переважно талановитого), ніж на понуре лице чи внутрішні приступи світової скорботи якого-небудь «білокурівця», хай він навіть буде по-ґеніальному обдарований. Сьогодні, мовляв, посади ґеніїв відмінені, масове вище від елітарного, профанне важливіше від сакрального...

Направду, ніде немає такого криводзеркалля і підміни понять, як у альянсі медіа з культурою. І навіть суб′єктивізмом та різними смаками не поясниш усієї випадковості і сумбуру навколо цього милого предмету розмови.