Мій ідеал – це хутір на узліссі,
В Гетьманщині, в позаминулім віці...

Ігорю Качуровському – автору винесених в епіграф рядків – сьогодні, 1 вересня, виповнюється 90 років. Не знаю, чи прочитає він у себе, в Мюнхені, всі величальні матеріали, котрі, гадаю, з’являться в українській пресі з приводу його дня народження, але сподіваюся, що добрих слів на його адресу буде проказано чимало. Хоча, чесно кажучи, славослів’я більшою мірою потрібне не так самому Ігореві Качуровському (він напевне знає про щиру закоханість в його тексти розкиданих по світу кількох тисяч справжніх любителів літератури), як ширшому загалу українців в Україні необхідна інформація про ювіляра.

Та насамперед конче потрібне знайомство з його працями. Бо мало хто тут поки що чув про нього самого, читав його видані невеликими тиражами книги, усвідомлює його авангардну роль у формуванні майбутніх інтелектуальних українців. Так-так: саме не тепершініх, а прийдешніх. Сьогодні в Україні ніде, здається, офіційно не вчать студентів «за Качуровським». Хоча саме його творчий доробок може і мусить слугувати тією ланкою, що врешті-решт культурно возз’єднає нас із забіглою далеко вперед європейською цивілізацією. І час Качуровського тут настане. Недарма ж він народився в «день знань».

Отже, коротко біографія. Ігор Васильович Качуровський народився 1 вересня 1918 року в Ніжині. Родина освічених, інтелігентних селян Качуровських 1932 року спаслася від розкуркулення, голодомору й репресій тільки тому, що їм пощастило вчасно втекти до Росії. В Курську Ігор навчався у педінституті, де викладав висланий з Москви «неблагонадійний» професор Борис Ярхо, котрий справив незабутнє враження на студента Качуровського (він неодноразово буде цитувати професора у своїх майбутніх літературознавчих роботах).

Далі – війна, окупація, повернення на Чернігівщину, відхід на Захід. Ці періоди описані Качуровським в його поемі «Село», у повістях «Шлях невідомого» й «Дім над кручею» та інших речах. (Принагідно зазначу: поема «Село» вперше вийшла друком в Україні лише кілька років тому, я купив і подарував книжечку своїй мамі, вона майже одного покоління з автором, тепер читає і плаче: «Це про нас, про наше село, коли я була малою, коли був голод»; повісті я подарував своєму сину, він сприйняв їх як пригодницьку літературу найвищого ґатунку...)

До 1968 року Ігор Качуровський жив у Аргентині, де, не цураючись будь-якої фізичної праці, аби заробити на прожиток, самовдосконалюючись у мовах та інших знаннях, поступово виріс до поважаного поета, прозаїка, багатомвного перекладача, літературознавця, викладав в Університеті Спасителя в Буенос-Айресі. Згодом переїхав до Мюнхена, де став професором Українського вільного університету та вів культурологічні передачі на «Радіо Свобода».

Ігор Качуровський та Віктор Коптілов.1990-ті роки, Мюнхен. фото: litakcent.com

Завдяки радіоефіру я і взнав колись, давно, про «неіснуючого» на теренах СРСР великого українського літературознавця міжнародного класу Ігоря Качуровського. Можна сказати, що, як усе цікаве в житті, це трапилося випадково. Мою увагу тоді привернув – ні, не так! – мене спершу вразив не сам сенс тих радіобесід, як отой його феноменальний стиль подачі інформаційно насиченого, складного, багатого на нечувані у «совку» імена, терміни й поняття інтелектуального матеріалу. Навіть крізь нелюдьске рипіння совєцьких «глушилок» слово Ігоря Качуровського звучало граціозно й невимушено, а тому заворожливо переконливо.

Ігор Качуровський та директор наукової бібліотеки НаУКМА Ярошенко Т.О. фото: library.ukma.kiev.ua

А втім, як виявилося, ще чистіше задоволення від наукових ідей Качуровського, від його стилю викладення отримуєш все таки не слухаючи, а неквапом читаючи на власні очі його тексти. На щастя, вони тепер, хоч і скромними тиражами, та все ж друкуються на батьківщині автора. Щоправда, 2006 року Ігор Качуровський (після кількаразових висунень...) нарешті отримав Шевченківську премію за книгу «Променисті сильвети» – збірку лекцій, доповідей, есеїв, розвідок, видану в Німеччині.

Та саме «Ґенерика і архітектоника» стала для мене настільною книгою, і то надовго чи й назавжди. Чим же інтригує такий на позір зашкарублий предмет, як, скажімо, історія середньовічної літератури, у виконанні Ігоря Качуровського? Сучасністю. Сучасністю в прямому сенсі слова – співучастю, одночасністю переживання. Він має рідкісний дар мудрого й оптимістичного співбесідника-філософа, з котрим будь-де й коли можна відновити перерване спілкування, що, завдяки вже згадувані щільності інформації й вишуканому стилю, знову й знову гарантує як не нові інформаційні відкриття, то свіжі естетчні враження – напевне.

Мені особисто для створення позитивного, творчого настрою прочитати якийсь фрагмент із «Ґенерики» Качуровського – все одно, що послухати улюблену музику. Він не просто мудрий, він дотепний і ритмічний професор. Многая йому літа!