Звістка про смерть Юрія Покальчука (в літературних колах – Пако) застала нас сьогодні вранці. Як дізналися, стало трохи холодно і страшно, адже зовсім недавно відійшов Василь Кожелянко. Тепер Юрко Покальчук.

На «Форумі видавців у Львові» він мав презентувати книгу «Озерний вітер» і провести декілька автограф-сесій... «ПіК України» попросив українських письменників і критиків згадати яким був Пако.

Михайло Бриних, літературний критик:
«Мені бракуватиме його вигуків кшталту: «Стоять, Ракєль!»

– Покальчук і смерть – речі несумісні. Він, як ніхто інший з українських письменників, випромінював неймовірну, розхристану, нестримну життєву енергію. У нього завжди був час на спілкування, і здавалося, що Пако – навіть коли був держслужбовцем – не змінював своїх звичок та уподобань. Про багатьох письменників можна сказати, що вони – явища в сучасній культурі, але тільки до Юрка це слово – «явище» – всі застосовували віддавна і якось автоматично. Настільки очевидною була його яскравість, неповторність, фактура.

Мені особисто бракуватиме його вигуків кшталту: «Стоять, Ракєль!» у задимлених кав’ярнях Києва та Львова, його хисту перетворювати найнудніші літературні презентації на відчайдушні банкети, ніби цей особливий талант – гуртувати навколо себе людей, – це просто хустинка, яка завжди визирає з його кишені.

Володимир Цибулько, поет:
«Він продукував не тільки добрі тексти, а ще і інші важливі речі»

– Покальчук як явище цікавий тим, що був одним із перших доволі успішних в радянський час письменників, який позбувся радянщини. До цього спричинилась його родина, яка мала причетність до української боротьби: його батьки дружили з Миколою Лебедем, головою служби безпеки ОУН.

Ще в радянський час у нього була добра комунікація із Латинською Америкою, він бував у середовищі латиноамериканських партизан, починаючи із Нікарагуа, Сальвадору. Мені шкода, що він так і не перетворив цей досвід на тексти.

Він став чудовим представником творців нерадянської літератури. Так склалося, що він опинився в той час, у тій країні і творив те, що називається «концепт» – це зокрема акт громадянської непокори і таке інше.

Покальчук виявився мотором для пришвидшення процесу, хай його тексти останніх років і мали комерційний присмак, спекулятивну нотку. Його тексти, його громадянська позиція давали ефект такого цементу, навколо якого обертались молодші письменники. В українській ситуації судити про людину лише по її текстах – мало, треба дивитись на її громадянську позицію, навкололітературну діяльність. Покальчук своїми діями втягував у літпроцес далеко не літературні середовища – через телепростір, бізнес, з яким знаходив контакти. Він продукував не тільки добрі тексти, а ще і інші важливі речі.

Євгенія Кононенко, письменниця:
«Це людина, яка збурювала культурний соціум»

– Покальчук – це надзвичайно яскравий явище, як позитивне, так і таке, що провокує незгоду. Востаннє я бачила його в Прилуках у травні на святкуванні Дня міста, і тоді він був дуже бадьорий, успішно продавав свої книжки. І потім ота його премія «Корреспондент»... Це людина, яка збурювала культурний соціум, яка вийшла за рамки суто українського простору. Навіть ті, кому він не подобався, також були до нього небайдужі.

Олесь Доній, народний депутат від НУНС, голова художнього об'єднання «Остання Барикада»:
«Якщо хтось із дітей з виправних колоній стане на шлях літератури, то Пако точно приклав до цього свою руку»

– Юрко Покальчук (для тих, хто його знав – Пако або Покаль) був душею всіх наший тусовок, незважаючи на те, що він був значно старшим, йому було вже 67. Але він був таким згустком енергії із постійними жартами, ідеями, пропозиціями... З Пако завжди було весело. Він дуже тягнувся до молоді, і молодь гуртувалась довкола нього. Тому що з ним, незважаючи на всі його регалії і ранги, було легко.

Мало хто знає, що крім літературної праці він займався громадською діяльністю. Зокрема, дітьми із виправних колоній. Він видавав альманах із поезією ув’язнених. У них він користувався страшенною популярністю. Якщо хтось із цих дітей стане на шлях літератури, то Пако точно приклав до цього свою руку. Він дав їм зрозуміти, що вони не покинуті суспільством – це дуже важливо.

Для нас це особиста втрата, він був найстаршим членом «Останньої Барикади». Це людина, яку можна було притягнути до будь-якої акції, тому що він був такий божевільний, оригінальний, він не боявся нічого. Перебуваючи в лікарні в кріслі-качалці, він буквально вимагав, щоб ми його посадили на тачанку, бо навіть за кілька днів до смерті він хотів із нею боротися. Був завжди активний, діяльний.

На останньому нашому фестивалі в Гуляйполі ми спеціально показали фільм, який він зробив разом із «плюсами» – про малолітній ув’язнених. Пако, незважаючи на хворобу, був усміхнений, веселий.

Він залишиться для нас от таким – із посмішкою. Пако не асоціюється зі смертю, Пако асоціюється із життям.

Вікторія Стах, журналіст, письменник: «З Юрком завжди було весело»

Якось на ефір програми «КРИК» на радіо Ера FM Михайло Бриних запросив Юрка Покальчука та Анатоля Перепадю. «КРИК» транслювали щоп’ятниці з 17 до 18 години. В нас тоді склалася традиція: під кінець ефіру я приїжджала до Михайла і ми разом із гостями програми вирушали в пролетарський генделик біля метро Дарниця. В той день з Юркової ініціативи традицію було порушено. Він повіз нас машиною до себе додому на Русанівську набережну. Перепадя мешкав недалечко. Ми ледве вмовили покласти його «Мерседес» у багажник і їхати в машині. Бо машини Анатоль зневажав, ніде не розлучався з улюбленим велосипедом, який і називав «Мерседесом». Гуділося і сиділося весело. Інакше з Юрком не бувало. Від Покальчука ми вийшли близько опівночі. Надворі, скориставшись із чоловічого спілкування, випросила в Перепаді велосипед і взялась кататись навколо будинку. Зрештою Перепадя з Михайлом зникли з мого поля зору. Я ніяк не могла розгледіти їх у темряві, тож довелось тарабанити велосипед назад до Юрка. Ми з ним довго марудились, шукаючи, як вимкнути антиаварійні лампочки. Але так і не допетрали хитромудрого велосипедного механізму. Від душі нареготавшись, Юрко нагріб по кишенях грошей, щоб мала за що викликати таксівку. А Перепадин велосипед залишився до ранку чекати на господаря, блимаючи червоними лампочками.

Доля поклала забрати Анатоля Перепадю та Юрка Покальчука з інтервалом у три місяці. Перепадя був старший, але Юрко ставився до нього, як до геніальної дитини. Для Покаля таке було властиво: до старших ставитися, як до дітей, а з дітьми спілкуватись, як із дорослими. Це не заважало йому всіляко бестити що одних, що інших.
Колись ми гуляли з сім’єю Подолом та й зустріли Юрка. Тоді він уперше побачив нашу банду у повному складі, тож негайно потягнув у кондитерську і, мов Миколайчик узявся замовляти різноманітні ласощі. Поки діти поглинали смакоти, Юрко уважно їх роздивлявся і вряди-годи про щось розпитував. Після тієї зустрічі він ще довго за кожної нагоди розповідав мені про моїх же дітей. Характеристики були такі точні і влучні, аж не вірилося, що можливо так зрозуміти дітей за якусь неповну годину.

Про хворобу Юрко не розповідав: бадьорився. Тиждень тому я довідалась, що він знову в лікарні. Надіслала повідомлення: «Пакочко! Вичухуйся швидшенько! Ми тебе любимо. Бринихи».
У відповідь отримала з його телефону дві мовчазні «есемески». Мовчазні, бо обидві – порожні.