ЄС уміє предметно розмовляти, проте йому необхідно чітко знати, з ким.

фото: ЕРА

Події в Грузії та політична криза в Україні збіглися в часі. І те й друге, за задумом їхніх деміургів з неукраїнською пропискою, має вести до усунення від влади проамериканських Михайла Саакашвілі та Віктора Ющенка. І бажано максимально розхитати їхні президентські крісла до проведення саміта НАТО в грудні цього року. Інша справа, що багатьма своїми діями і грузинський, і український президенти такому розхитуванню тільки підіграють. За нинішньої політичної ситуації в Україні будь-які перемовини з ЄС є швидше політичним ритуалом, аніж стратегічно важливою розмовою з правовими наслідками.

фото: ЕРА

З іншого боку, українськими дипломатами впродовж останніх двох років була проведена серйозна робота щодо укладення нової рамкової Угоди про співробітництво з ЄС у форматі Угоди про асоціацію. І вчора таки було прийнято Спільну Декларацію щодо укладення угоди про асоціацію. Віктор Ющенко вважає це великою перемогою, що є початком такого ж «великого майбутнього», адже саме Угоди про асоціацію укладалися з іншими східноєвропейськими країнами, які в підсумку були прийняті до ЄС. Все це дуже добре, але існує реальна небезпека, що, поступившись у малому – в питанні назви нової Угоди – ЄС не поступиться у великому – Угода про асоціацію не відкриватиме для України жодних реальних можливостей членства навіть у середньо- і довгостроковій перспективі. Про реальне історичне значення такої Угоди можна буде вести розмову лише тоді, коли в 2009 році вона буде підписана й ми побачимо її реальний зміст. У цьому випадку зміна назви мало що вирішує.

На Саміті в Парижі також була прийнята політична заява щодо конфлікту в Грузії, в якій Україна спільно з ЄС засудила непропорційну військову відповідь Росії на загострення протистояння між Південною Осетією та Грузією. Ця заява, не маючи поки що англомовної версії на сайті ЄС, не була підхоплена оперативно мас-медіа, а саме вона проливає світло на політичне значення 12-го Саміту Україна-ЄС. У заявах саміту, як і прогнозував в інтерв’ю «Пік України» директор міжнародних програм Центру Разумкова Валерій Чалий, прозвучала фраза про те, що ЄС підтримує територіальну цілісність, незалежність та суверенність України.

Проте наскільки за цими фразами криються якісь реальні гарантії з боку ЄС – питання відкрите, навіть мало не риторичне. Навіть до Грузії, третину законної території якої окупували протягом кількох днів серпня російські війська, поки що ЄС готовий відправити лише спостерігачів, але аж ніяк не миротворців. Реальних безпекових гарантій від ЄС, попри нові формулювання в постсамітових політичних заявах, Україні очікувати не випадає. НАТО та США залишаються єдиними зовнішніми форпостами в цій справі.

Натомість очевидним є і те, що країни Бенілюксу, Італія, Німеччина, Франція схильні максимально дистанціюватися від американських навіювань і нашіптувань правильних рішень у справі співробітництва з Україною. І, між іншим, як це не парадоксально, але найбільш активними промоутерами поглиблення співробітництва ЄС з Україною та гарантій її територіальної цілісності є ті країни, які значно більше залежать від поставок російського газу, ніж скажімо та ж Італія (залежить на 30 %) та Німеччина (20 %). За даними, опублікованими в журналі Економіст 4 вересня, Литва залежить від російського газу на майже 90 %, Польща - на приблизно 50 %. Це їм не заважає займати проукраїнську позицію. Радує, що в світлі подій у Грузії до табору країн, які заохочують ЄС до рішучих щодо України дій, відбулося поповнення – на сьогодні Швеція займає позицію, близьку до польсько-литовської.
Щодо прогресу в справі введення безвізового режиму між Україною та країнами ЄС, то паризький Саміт не надто щось прояснив. Передбачається подальше проведення візового діалогу з метою врегулювання наріжних проблем у справі запровадження безвізового режиму. Це питання виноситься на подальше двостороннє обговорення й врегулювання. Все нібито дуже правильно, але конкретики вкрай бракує. Єдине предметне положення в підсумкових документах Саміту стосувалося розвитку прикордонного співробітництва та безвізового режиму з країнами ЄС, які межують з Україною. У цілому ж, попри всі колапси та дедлоки української політики, українська дипломатія працює і досягає певних результатів.

Але на макрополітичному рівні Саміт ЄС ще раз засвідчив, що громіздкий і неповороткий Європейський Союз з усіма своїми 27 країнами-членами може приймати ефективні рішення та давати чіткі обіцянки лише в одному-єдиному випадку: коли він стовідсотково впевнений у політичній надійності та компетентності своїх співрозмовників. А це, явно, не український випадок.