У США «Острів Дума» з’явився у січні і вже зараз – в українському перекладі. Росіяни цей твір Кінга ще не видали. Випередити своїх колег з Росії українським видавцям вдалося завдяки хорошій репутації та налагодженим зв’язкам. Книгу видає харківське видавництво Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля». Переклад здійснив Олександер Красюк, знайомий українським читачам книгою про Івана-Павла ІІ «Папа і Україна», перекладами романів «Полька» Мануели Гретковської та «Сходження Ганнібала» Томаса Гарріса.

У розмові з «ПіК України» він розповів, як отримав текст роману ще до виходу його в Америці, про містичні історії, пов’язані з роботою над твором Кінга, та про ситуацію з перекладами на українському видавничому ринку.

- Олександере, Стівен Кінг – дуже популярний автор, його твори – це масова література. Цікаво дізнатися твоє ставлення – як перекладача – до автора, з романом якого ти працював кілька місяців.

- Кінг мене зацікавив тоді, коли я прочитав його вперше в оригіналі й зрозумів, що це дуже класний автор. Це був роман It («Воно»). До того я читав його в перекладах, ще за совка, а це була така редактура, що прибирала всі жорсткі й шорсткі моменти – і мовні, й ідеологічні. Тоді я зрозумів, що наші переклади – це так би мовити одитячений Кінг, така собі пригодницька література. Тепер радянська традиція продовжується в російських перекладах.

- Кінг – відвертий автор: і в тому, що стосується психологічних моментів, і в лексиці. Лайка у нього так само часто використовується як і американських фільмах.

- До речі, що таке huevos (слівце, яке часто використовує Ваєрмен, герой, про якого йдеться. – Ред.)?

- Яйця. Ще там є негритянка, яка балакає на луїзіанському «французькому» діалекті.

- Як ти справлявся з такими специфічними моментами? Адже для цього треба бути в контексті історії та лінгвістики. Який бекґраунд допомагав тобі це робити?

- Цікавість. Справа в тому, що Кінг пише суто для американського читача і зовсім не бере до уваги іншого. Його тексти настільки жирно насичені американськими реаліями, а їх якраз перекладачі часто оминають. Це якби наша людина писала: «Купив бородінського хліба, ніжку «Нашої Ряби»…», де увесь текст був би пересипаний такими зрозумілими тільки українцям речами. У Кінга все абсолютно американське: імена, історичні особистості, факти. Ця книга – про художника, тому там багато імен і натяків на сюжети картини незнаних у нас американських живописців. Герої роману балакають прямими цитатами з рок-н-рольних пісень та творів класиків, наприклад, Шекспіра чи Емілі Дікінсон, чудової американської поетеси ХІХ ст. (до речі, я чув, що її любить Оксана Забужко). І якби я не робив коментарів, то читачеві було б незрозуміло, що мається на увазі. Звичайно, доводилося і використану Кінгом поезію перекладати.

- Так, для перекладу треба добре володіти мовою, щоб переклад не був чисто механічним.

- Як казав хтось, здається, з розумних німців, перекладати треба не з мови на мову, а з культури на культуру.

- Твоє знання американської культури, якщо ми зараз говоримо про переклад американського автора, на чому базувалося?

- Спочатку була американська музика. Далі – загалом культура. У нас взагалі дитяче сприйняття Америки, а вона – як планета. Начебто такі самі люди живуть, але живуть трошечки швидше. Вони на собі перевіряють речі, які потім у будь-якому випадку розповсюджуються на весь світ. Тобто до них майбутнє приходить раніше. Америка – дуже трудолюбива країна, де загалом немає поняття халтури. Символічно, що коли ще не було Декларації про незалежність, вони вже зареєстрували власне патентне бюро.

- «Острів Дума» з’явився в українському перекладі досить швидко, адже в Америці він вийшов на початку цього року. Російського перекладу ще немає, так?

- Нема, начебто буде взимку.

- Тобто вимальовується така тенденція, коли українські видавництва ідуть на випередження.

- Це логічно, навіть з точки зору маркетингу. «Книжковий Клуб» – це видавництво з міжнародною репутацією й серйозними зв’язками, що купує авторські права напряму. На переклад мені книжку дали ще до того, як вона офіційно вийшла в США. І у нас «Острів Дума» вийде доволі швидко, вже цього місця. Хоча мій переклад був готовий ще два місяці тому. Але в планах видавництва – багато книжок. До речі, з цим романом Кінга я почав працювати, коли ще закінчував перекладати на російську містичні «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича. Цікаво бувало переключатися. До речі, «Обручі» російською вже є в книгарнях.

- А в тебе щось пов’язане з цими містичними творами дивне траплялося?

- Було. Щойно я переклав Кінга, де він згадує регіонального флоридського письменника Карла Хаяссена, а також багатьох американських художників. Заходжу я після цього до мого улюбленого букіністичного магазинчика з іноземною літературою, і раптом бачу там монографію «Історія американського живопису» та роман Хаяссена. Купив. Такі випадки не можна ігнорувати!

- Існує таке твердження, чому українські переклади запізнюються: робота триває довше, щоб переклад був якісніший, у той час як російські перекладачі працюють не на якість, а на швидкість. Яка твоя точка зору на те, що в Україні так мало перекладної літератури?

- Тому що вона дорожча, адже треба купувати права. У Радянському Союзі, який не був членом угоди щодо авторських прав, що хотіли, те і перекладали. До 1973 року тексти перекладалися без усякого контролю. Потім – автор міг отримати свої роялті, але не мав права їх вивезти, тому іноземні письменники влаштовували в СРСР бучні бенкети. А тепер в Росії багато дарів природи - нафтогазових грошей. Там все потужніше – кінематографія, видавничі доми, нарешті, власний широкий читацький ринок та колишніх колоній. Там є чудові перекладачі. Просто на масову літературу кидають «швидких» дешевих перекладачів.

Не варто міряти однією лінійкою Україну і Росію. Україна не буде йти по слідах Росії. Все одно у нас не буде такої маси перекладів як у Росії. І не тому що не вистачить ресурсів, а тому, що багато іноземних текстів давно перекладених російською вже становлять частину російськомовної культури, хоча наразі вони неактуальні. Нам нема сенсу повертатися до багатьох авторів, що були популярними у ХІХ-ХХ століттях.

- Яка зараз ситуація з молодим поколінням перекладачів? Адже українська перекладацька школа, за традицією, сильна: ми добре пам’ятаємо уже легендарних Лукаша, Качура, Бажана, Рильського, Павличка, Перепадю.

- Є гарні молоді. Це та ж Софійка Андрухович, яка переклала «Європейку» Гретковської. Чи Ілля Стронговський, який переклав Чака Палагнюка. Багато цікавих молодих перекладачів працює. От тільки у нас ситуація, як за тією примовкою: уміли готувати, та не вміли подавати. Ми не можемо скласти цілісної картини. Немає такої газети чи сайту, який би висвітлював увесь книжковий ринок в Україні, хоч би як колись у «КНИЖНИК-review» було. У нас же в регіонах також виходять цікаві книжки.

- Ще хотіла би повернутися до питання про ненормативну лексику в романі «Острів Дума». Чому переклади американської лайки так ріжуть слух, принаймні у фільмах. Тому що, як кажуть, українська нація – цнотлива чи просто переклади неадекватні?

- Ну, українська культура більш традиційна. Але, з іншого боку, що таке ненормативна лексика? Це заборонені слова, офіційного списку яких ніде не існує. Це свого роду сакральність, їх використовують у крайніх випадках.

Слово fuck вперше голосно прозвучало на фестивалі у Вудстоку 1969 року. Був такий співак – Кантрі Джо Макдоналд, який вийшов на сцену і перед півмільйонним натовпом каже, що є таке заборонене слово, ми його зараз десакралізуємо, і запропонував вигукнути його по буквах. В результаті вони скандували і вийшло «Fuck the war!», тобто «Нахєр війну!». Тоді в Америці був потужний рух проти війни у В’єтнамі. Було знято документальний фільм «Вудсток» (до речі, помічником режисера на ньому працював Мартін Скорсезе), фільм презентували в Каннах, а далі демонстрували по всьому світу. З того моменту це слово почали використовувати, і ненормативна лексика потроху втратила свою вбивчу потугу. Крім того зауважмо, що у коректному спілкуванні таку лексику ніхто ніде не використовує, її вживають у певних ситуаціях.

- У твоєму перекладі я надибала зокрема слова «блядь», «срані картини» і, що мене найбільше потішило, новотвір «гівнообісцяне щурисько».

- У даному випадку - це слова персонажів. Там все тримається на тому, що герой пережив важку травму: йому відірвало руку, розтрощило голову й ногу. Він виживає, але має напади хвороби Туретта, є такий синдром брудної лайки. На острові Дума сходяться люди, які пережили в житті дуже схожі травми. І ці матюки - вони мов код, за яким вони впізнають одне одного, ними передається важлива для сюжету інформація.

- Чи розкриває автор наприкінці головне питання – що рухало рукою художника, який малював картини, що впливали на життя людей?

- Кінг називає ім’я морської істоти, яка навіює художнику вбивчі картини, але істинну її природу, він не знає сам.