Грозові хмари купчилися вгорі - здоровезні баркаси з чорним дном і криваво-синіми бортами. То там, то сям всередині них спалахували блискавки, і тоді хмара нагадувала мозок, обтяжений дурними думками. Затока втратила колір і принишкла. Жовта смуга на заході коротко блимнула оранжевим і погасла. Малу Ружу поглинули сутінки. Радіо з кожним промельком блискавки почало неприємно тріщати. Я це довго терпів, але врешті вимкнув радіо, але світло так і не ввімкнув.

Не пригадаю точно, коли саме картину взявся малювати вже не я... і по сьогодні я не певен, що то був не я, може si, може no. Знаю лише, що в якусь мить кинув погляд вниз і побачив в останніх залишках денного світла і спорадичних спалахах блискавок свою праву руку. Від засмаглої кукси вона відрізнялася мертвотною блідістю. Дряблі звисали м’язи. Ні шраму, ні смужки, лише границя засмаги, але свербіло в цій руці, мов чортовим сухим вогнем пекло. Тут знову кресонула блискавка і рука пропала, ніякої руки там ніколи не було – принаймні на острові Дума – але сверблячка залишилася, така нестерпна, що аж хотілося у щось вгризтися.

Я повернувся до мольберту і в ту саму мить сверблячка теж подзюрила в його напрямку, мов вода зі спринцівки, і оскаженіння охопило мене. Темрява оповила острів, і буря вже вщухала, а мені ввижався цирковий номер, де хлопець з зав’язаними очима кидає ножі в розпластану на рухомому колесі дівчину, і я, пригадується, реготав, бо сам малював, немов з зав’язаними очима, чи близько до того. Вряди-годи миготіла блискавка і Ваєрмен вискакував на мене з темряви, двадцятип’ятирічний Ваєрмен, той Ваєрмен, що був ще до Хулії, до Есмеральди, до la lotteria.

Я виграю, ти виграєш.

Спалахнуло біло-пурпурним світлом і порив штормового вітру з Затоки кинув цю електричну енергію разом з дощем мені в вікно з таким потужним гуком, що я подумав (тією частиною мозку, яка либонь ще здатна була думати) – ось зараз лопне скло. Бомбовий заряд вибухнув прямо над головою. А мурмотіння мушель піді мною перетворилося на потаємні перегуди мертвяків з кістлявими голосами. Як я не чув цього раніше? Мертвяки, саме так! Корабель прибув сюди, корабель мертвих з гнилими вітрилами, і з нього вивантажено живі трупи. Вони лежать під цим будинком, і цей шторм їх оживив. Я бачив, як вони пхаються крізь кістяний покров мушель, мертвотно-бліді медузи з очима чайок і зеленим волоссям, повзуть одне по одному в темряві й балакають, балакають, балакають. Так! Бо їм чимало чого треба надолужити і хтозна коли наступний шторм їх знову поверне до життя.

Я не припиняв малювати. Охоплений жахом і темрявою я рухав рукою вгору і вниз, аж на якусь мить мені здалося, ніби це я сам диригую штормом. Я просто не міг зупинитися. І в якусь мить картина «Ваєрмен дивиться на Захід» була завершена. Мені підказала це моя права рука. В лівому нижньому кутку я мазнув свої ініціали ЕФ, і переломив пополам пензля - обома руками. Половинки кинув на підлогу. Хитаючись пішов від мольберту, благаючи те, що мене підганяло, чим би воно не було, перестати. І воно послухалося, напевне воно послухалося, картина стояла готова, то чому б йому й не перестати.

Я підійшов до сходів і глянув униз, і там, внизу, виднілися дві маленькі мокрі постаті. Я подумав: яблуко чи апельсин. Я подумав: я виграю, ти виграєш. Тут спалахнула блискавка і я ясно побачив двох дівчаток років шести, безперечно близнят і безперечно сестричок Елізабет, сестричок-утоплениць. Платтячка прилипли їм до тілець. Волосся прилипло їм до щічок. З лиць їхніх лився блідий жах.

Я знав звідки вони з’явилися. Виповзли з-під мушель.

Вони рушили нагору, до мене, рука об руку. На висоті милі прогуркотів грім. Я спробував крикнути. І не зміг. Подумав: мені це ввижається. І тут же: ні, я це бачу.

- Я можу це зробити, - промовила одна з дівчаток голосом мушель.

- Воно було червоним, - промовила інша голосом мушель.

Вони вже подолали половину сходів. Їхні голівки були трохи більшими за обліплені мокрим волоссям черепи.

- Сядь на друга, - промовили вони разом, як дівчатка, що, скачучи через мотузку, скандують лічилку... але голосами мушель. Сядь на товариша.

Вони тягнулися до мене своїми набрезклими пальцями.

Я зомлів прямо на верхньому майданчику сходів.

XX

Дзвонив телефон. Привіт від Зимового парку (Winter Park (Зимовий парк) – місто у Флориді, де у 1910 була заснована однойменна телефонна компанія. - Пер.).

Я розплющив очі й потягнувся до лампи при ліжку, воліючи її швидше ввімкнути, бо щойно очуняв після найгіршого за все моє життя сновидіння. Замість лампи пальці намацали стіну. В ту ж мить я зрозумів, що моя голова, викривлена під якимсь болісним, нелюдським кутом, спирається на цю саму стіну. Гримів грім – але приглушено, віддаляючись – і цього було достатньо, щоб з жахливою болісною ясністю все загадати. Я лежу не в ліжку. Я в Малій Ружі. Я зомлів тут, бо...

Очі мені полізли на лоба. Я лежав, затримавшись гузном на майданчику, з ногами протягнутими вниз по сходах. Майнула думка про двох дівчаток утоплениць – ні, це була не просто думка, а потужна, мов блискавка згадка – і миттю скочив на рівні, забувши про хвору ногу. Я не міг думати ні про що інше, окрім як про три вимикачі над сходовим майданчиком, але навіть коли намацав їх пальцями, не вірив, що світло ввімкнеться: Буря напевне ж перебила живлення.

Та світло загорілося, прогнавши темряву зі студії й зі сходів. На мить мене охопила нудь, коли я помітив внизу пісок і калюжу води, та світло діставало до розчинених вхідних дверей.

Їх безперечно розчахнуло вітром.

Телефон у вітальні замовк і ввімкнувся автовідповідач. Мій записаний голос пропонував абоненту залишити його повідомлення після сигналу. Абонентом виявився Ваєрмен.

- Едгаре, ти де? – дезорієнтований, я не міг второпати що звучить в його голосі – хвилювання, тривога чи страх. – Зателефонуй мені, подзвони мені, зараз же! - Клац.

Донизу я зійшов, обережно намацуючи ногою кожну сходинку, мов вісімдесятирічний, і першим чином всюди вмикав світло: у вітальні, у кухні, в обох спальнях, у Флоридській кімнаті. Навіть у ванні ввімкнув, для цього мені знадобилося зробити крок у темряву і я напружився, очікуючи чи не явиться звідти мені назустріч щось вогке й холодне в шатах з водоростей. Нічого не з’явилося. При повному світлі я відчув, що хочу їсти. Я був знову страшенно голодний. Це трапилося вперше від початку роботи з Ваєрменові портретом... але ж, звісно, ця остання сесія була чимось особливим.

Нахилившись, я придивився до сміття, що його намело крізь прочинені двері. Просто пісок і вода, яка вже зібралася в краплі на кипарисовій підлозі, яку не забувала до блиску навощувати моя прибиральниця. Килим на ніжній приступці сходів був вогким, та це й усе.

Я не дозволяв признатися собі в тім, що дошукуюся слідів ніг.

Пішов до кухні, зробив курячий сандвіч і жер його, стоячи в кутку. З холодильника вихопив пиво й запивав. Ум’явши сандвіч, я доїв рештки вчорашнього салату, більш менш присмаченого майонезом Ньюмена (Newman's Own – комерційна харчова компанія, заснована у 1982 актором Полом Ньюменом, після сплати податків весь прибуток компанії спрямовується на блгадійництво. - Пер.). Потім пішов у вітальню телефонувати до Ель Паласіо. Ваєрмен відреагував на перший же дзвінок. Я збирався сказати йому, що виходив надвір подивитися, чи не пошкодила буря десь будинок, але моє місцеперебування під час його дзвінка цікавило Ваєрмена найменше. Ваєрмен ридав і сміявся.

- Я бачу! Бачу чудово, як колись! Ліве око чистесеньке. Не можу сам собі повірити, але...

- Охолонь, Ваєрмене, я тебе ледь розумію.

- Він мене не послухав. Либонь, просто не міг. – У розпал бурі ліве око мені пробило біллю... невимовною біллю... мов гарячим дротом... я думав, блискавка попала в дім, Господи бережи... зірвав пов’язку... і побачив, що бачу! Ти розумієш, що я тобі кажу? Я бачу!

- Так, - відповів я, - Розумію. Це чудово.

- Це ти зробив? Ти, правда ж?

- Можливо. Ймовірно. В мене є для тебе картина. Завтра принесу. – я зважився, - Гадаю, її варто добре берегти, аміго. Не думаю, що після першої їх дії картини можуть потім на щось вплинути, проте я був так само впевнений, що Кері поб’є Буша (Сенатор від Масачусетсу Джон Кері був суперником Джорджа Буша у президентських виборах 2004 року. - Пер.).

Він щиро розреготався. - Verdad (Воїстину (ісп.). - Пер.), прийнято до виконання. Важко тобі було?

Перш ніж я встиг відповісти, інша думка вколола мене, - Як Елізабет пережила бурю?

- О, Господи, жахливо. Бурі на неї зажди погано впливають, але цього разу... вона була жахливо налякана. Кричала щось про своїх сестер. Тесі й Ло-Ло, це ті, що потонули у двадцятих. Навіть просила мене сходити подивитися... та все вже минулося. А ти в порядку? Важко тобі було?

Я подивився на розсіяний між вхідними дверми й сходами пісок. Та нема там ніяких слідів. Якщо мені привиділося, ніби бачив якісь відбитки ніг, то все моя мистецька уява. До якоїсь міри. Але вже по тому.

Я сподівався, що так.