Кожен новий і вересневий, львівський і книжковий форум мене і захоплює, і розчаровує. Словом викликає доволі міцні суб′єктивні емоції, лише у різних пропорціях. Не став винятком і № 15.

Слово «номер» пасує львівським форумам. Бо вони не надто відрізняються один від одного. Найперше всі форуми об′єднують книги і гроші. Може, навіть так: гроші та книги. Комерція як кайдани для ідеалізму, але швидкоплинний paradise для земних потреб.
Найперше про екзистенційний вимір форуму-15. Вечори пам′яті двох колег-«цеховиків» (Кожелянка та Покальчука – Ред.) спонукають думати про крихкість і тлінність усієї навкололітературної суєти. Загалом сучасну літературу почала частіше провідувати Жінка у білому...

У мерехтінні знайомих, напівзнайомих і незнайомих облич, напевне, кожен із учасників цього дійства почуває себе по-різному. Бо з одного боку існує радість від зустрічей, а з іншого – небезпечна ілюзія, мовляв, все добре, книги народжуються і купуються і взагалі на порозі новітній ренесанс. А з третього чи там десятого боку виникає відчуття власної загубленості.

Я також віддав данину цій потрібній і цікавій веремії. Я зустрівся зі своїм другом-письменником, пізніше як аматор психоаналізу випадково опинився в готельному номері з... психоаналітиком, розмовляючи з ним до опівночі; підписував книги і кілька разів говорив із людьми, яких не міг упізнати, вдаючи, що їх знаю; багатьох не знав я, а вони – мене. У перерві між роботою на стенді десятки разів забігав на короткі (через їхню безалкогольність) чашки кави; вислуховував похвали і докори, майже не відрізняючи одне від іншого. Хоча трохи лукавлю, адже докори запам′яталися більше. Навіть довелося підписати книгу в автобусі, що зовсім не засмутило видавця. Втім, мене теж.

На цій книгооргії (гламурній казці? карнавалові на честь ринкового Молоху?) іноді я майже фізично відчував присутність блиску в очах багатьох причетних. Лише боюся, що це був блиск одноманітного праґматичного кольору. Перепрошую, якщо щось не так, як кажуть мої земляки-галичани. Всі ми діти своєї доби...

... а так хочеться, щоб це був скляний палац, де ходять люди у білих тогах, з квітами і книгами в руках. Всі сміються, щиро і безкорисливо, на цьому тріумфі духу. У повітрі літають дитячі кольорові кульки, а не пристрасть до банкнотів високого номіналу. Немає інтриг і заздрощів, зловтіхи і нелюбові, невдах і халіфів на годину, а тільки радість спілкування вільних людей у вільній країні. Письменники читають твори своїх колег. Видавці підказують один одному ідеї для поліпшення праці. Потім відбувається загальний бенкет, а не закриті фуршети для богорівних, потім відвідувачі форуму читають і читають, аж до наступної зустрічі у скляному палаці...

Ви засміялися? Я теж. Звісно, що безгрошів′я – це шибениця для книжкової казки. Але і на цьому форумі було достатньо ідеалізму. Я знаю людей, які купують книги чи не на останні «вільні» гроші. Знаю видавців, залюблених передовсім у процес, а вже потім – у результат. Про письменників промовчу, адже навіть найпрагматичніші із них залишаються трохи дон-кіхотами. Також появляються нові меценати, які люблять українську книгу до глибини кишені. Бо до глибини душі ми всі вміємо її любити, особливо у розмовах і під час пафосних спічів за трибуною. Чим далі в ліс, там більше любові до глибини душі... Даруйте за сарказм.

Важливий золотий перетин між розрахунком та романтизмом, щоб із водою не вихлюпнути дитину. Бо дистильований прагматизм спустошує, а така ж романтика робить кумедним марґіналом. А кайдани для ідеалізму існували в усі часи і в усіх країнах. І яка різниця: шовкові вони чи сталеві?

Кайданам – кайданне, мрії – мрійливе. Зате право на персональну казку додає надії.