З проханням прокоментувати цей, а також ряд інших аспектів євроінтеграції «ПіК України» звернувся до голови парламентського комітету з питань європейського інтеграції Бориса Тарасюка.

Напередодні саміту Україна-ЄС у Парижі 9 вересня експерти говорили про те, що мала б бути прийнята спільна заява, в якій би ЄС задекларував свою підтримку територіальної цілісності України. Насправді ж у заяві, прийнятій за підсумками Саміту, міститься лише абстрактне формулювання про те, що і ЄС, і Україна поділяють принцип поваги до територіальної цілісності суверенної держави. Чи можна взагалі очікувати від ЄС надання якихось гарантій територіальної цілісності України?

ЄС не надає гарантій безпеки будь-кому. Це не є функція ЄС. Гарантії підтримки територіальної цілісності держави можуть надаватися, скажімо, певною групою країн. Найоптимальніший механізм надання таких гарантій закладений у Вашингтонському Договорі НАТО. Це єдина інституція, уповноважена надавати юридичні гарантії національній безпеці певної держави. Що ж стосується ЄС, то він може надавати політико-моральну підтримку. Позиція країн-членів ЄС щодо підтримки та збереження територіальної цілісності суверенної держави є дуже чіткою. У спільній політичній заяві за підсумками Саміту справді була задекларована підтримка принципів поваги до суверенітету, незалежності й територіальної цілісності держави. Звісно, така заява не має юридичною сили. Ще раз варто підкреслити, що юридичні гарантії територіальної цілісності Україна може отримати тільки від Організації Північноатлантичного Договору.

На Саміті в Парижі також було задекларовано, що в 2009 році відбудеться підписання нової Рамкової Угоди між ЄС та Україною у форматі Угоди про Асоціацію. Наскільки Угоду, підписання якої планується з Україною, можна порівнювати з угодами про асоціацію, що підписувалися з тими країнами Східної Європи, які були в підсумку прийняті до ЄС? У їхніх угодах закріплювалася перспектива членства, Україна на таке не може сподіватися.

Чому не може? Може, все тече, все змінюється – і через рік, через більший проміжок часу політична кон’юнктура в самому ЄС може змінитися на користь України. Не варто говорити, що в нас не може бути надії на юридичне закріплення перспективи членства. Інша річ, що справді назва нової Рамкової Угоди – Угода про Асоціацію – є красивою обгорткою, за якою поки що немає відповідного назві змісту та суті. Поки що ту Угоду, укладення якої передбачається з Україною, не можна прирівняти до угод про асоціацію, котрі укладалися з країнами Центрально-Східної Європи й Балтії, країнами, що на сьогодні є членами Європейського Союзу. Коли в Угоді про Асоціацію закріплюється чітка перспектива членства країни в ЄС, то юридично закладаються конкретні інструменти інтеграції країни в європейський простір. Ці інструменти охоплюють певні інституційні механізми, Дорожню карту, конкретний графік інтеграційних заходів і реформ, відповідне фінансування. Все це і має наблизити країну до стандартів Європейського Союзу. На Саміті в Парижі про все це не йшлося.

З іншого боку, у цій справі є такі юридичні нюанси, що можуть помітити лише фахівці. У попередньому варіанті Угоди, про яку йде наразі мова, є формулювання, дуже близькі до положень статті 49 Амстердамського Договору*. У цій статті закріплено умови вступу до Європейського Союзу. І в робочій версії Рамкової Угоди з Україною, і в спільній заяві з ЄС, прийнятій за підсумками Саміту в Парижі, є фраза про визнання України європейською країною і про те, що Україна поділяє з ЄС спільну історію та спільні цінності. Це безпосередньо перегукується з статтею 49 Амстердамського Договору. Але постає питання: чому ЄС прямо не визнати того, що Україна, як європейська країна, історія та культура якої є частиною європейських історії і культури, повинна мати чітку перспективу членства в ЄС? Ось у цьому й полягає фундаментальне протиріччя, яке залишається чинним і після Саміту в Парижі. З одного боку, ми досягли того, що з нами укладатимуть не просто нову посилену Угоду, як пропонувалося на початку переговорного процесу, а Угоду про Асоціацію. З іншого боку, без відповідного змісту це ерзац.

Українських політиків і дипломатів, які говорять про те, що все це все одно є серйозним досягненням, не мав би спантеличити той факт, що Угоду про Асоціацію з ЄС має така країна як Марокко?

Власне, про це я й говорив. ЄС має схожі Угоди з Марокко, Чилі, Бразилією. Безсумнівно, що Україну в жодному разі не можна ставити в один ряд із країнами, які ані географічно, ані політично, ані культурно, ані ментально не є частиною європейського геополітичного простору. І на останньому Саміті ЄС визнав у спільній заяві європейські устремління та інтеграційні прагнення України. Схожі формулювання ось уже чимало років поспіль переходять із одного документу до іншого. Нічого нового в цьому немає. Я був здивований, коли учасники Саміту раптом заявили із захопленням, що вони визнають Україну європейською країною. Дивно було б, якби вони визнали її азійською країною. Так само не зрозумілою є ейфорія окремих політиків та чиновників. Україна є європейською країною апріорі, це не потрібно визнавати ось із таким пафосом на міжнародному рівні.

Нова модель економічної співпраці

Все ж таки яких конкретних кроків уперед щодо розширення та поглиблення співпраці з ЄС варто очікувати в новій Рамковій Угоді? Мають же бути якісь предметні речі?

Справді є одне конкретне досягнення: це цілий розділ, присвячений запровадженню поглибленої Зони вільної торгівлі з ЄС. В рамках цієї зони між Україною та ЄС буде запроваджено вільний рух капіталу, товарів, послуг та частково робочої сили. Це ті результати поглиблення співпраці з ЄС, які безпосередньо відчують українські громадяни. В першу чергу, це торкнеться громадян, які працюють у сфері торгівлі. Хочеться сподіватися, що ЄС інтенсифікує переговорний процес із Україною щодо практичних аспектів запровадження спільної зони вільної торгівлі. Це тривалий і не простий процес, проте дуже важливий. Так що певні кроки вперед робляться, і це варто теж цінувати.

Норвегія та Швейцарія на сьогодні не є членами ЄС, проте вони зуміли вповні скористатися з переваг поглибленої економічної співпраці з ЄС. Вони розробили унікальні моделі співпраці з ЄС. Чи є в України політичні, експертні ресурси та політична воля для розробки своєї унікальної моделі співробітництва з ЄС, в якій би вичерпно була врахована саме українська специфіка?

Я думаю, що Україну, з одного боку, та Норвегія і Швейцарію, з іншого, важко порівнювати. Погляньмо на норвезький приклад. Ця країна за наявності відповідного бажання може в будь-який момент набути членство в ЄС. Вона цього не робить, тому що хоче мати більшу економічну свободу. Ця країна має великі поклади газу та нафти, є великим експортером енергетичних ресурсів, однією із найбільших риболовецьких країн у Європі та світі. Це абсолютно самодостатня країна, рівень життя в якій вищий за середньостатистичний у країнах-членах ЄС. А Швейцарія зробила вибір на користь нейтрального статусу. Це країна, велика частка ВВП якої формується за рахунок доходів від надання послуг, зокрема банківських послуг. Для свого розвитку цим країнам членство в ЄС не є потрібним, в українському випадку все зовсім інакше.

У всіх загальних документах і заявах, які приймалися за підсумками самітів Україна-ЄС, ішлося про інтеграцію України в європейський енергетичний простір, приєднання до європейської енергетичної спільноти. Які конкретні проекти можуть реалізовуватися в рамках цієї ініціативи?

Насамперед варто нагадати, що в 2005 році Україна та ЄС прийняли Меморандум про енергетичну безпеку, який визначив рамкові умови співробітництва сторін в енергетичній сфері. На сьогодні для України актуальним є об’єднання її електроенергетичної системи з електроенергетичною системою ЄС. Впродовж останніх кількох років досягнуто певних домовленостей щодо цього. А на рахунок проектів, які стосуються нафто- і газопостачання й транзиту, то ЄС і нині підтримує проект нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ, який, на жаль, забуксував на стадії комерційної розробки. Важливо також, що Україна є фактично монополістом із транзиту російського та середньоазійського газу в країни-члени ЄС.

Свіжі ініціативи ЄС

Сьогодні ЄС пропонує Україні участь в своїх нових зовнішньополітичних ініціативах – у програмах Eastern Partnership та Black Sea Synergy. Що конкретного пропонують Україні в їхніх рамках?

Eastern Partnership є ініціативою Польщі та Швеції, покликаною нейтралізувати стурбованість України недоліками Європейської політики сусідства. ЄПС була запроваджена в 2004 року. Її об’єктами мали бути як країни Центрально-Східної Європи, як-от Україна та Молдова, так і країни Північної Африки та Близького Сходу. Таким чином, та сама політика була запропонована для країн із різними перспективами. У той час як Україна, як європейська країна, згідно з основоположними документами ЄС, може отримати перспективу членства, країни Північної Африки та Близького Сходу таких перспектив отримати не можуть. Тому ЄПС була неправильною із самого початку. З прагматичних міркувань після Помаранчевої революції державне керівництво України погодилося на співпрацю в рамках Європейської політики сусідства. Однак, вона не відповідає інтересам України.

На цьому тлі з’явилася ідея програми Східного Партнерства. Це є прагматичніший підхід, що більшою мірою відповідає національним інтересам України. У його рамках передбачено ряд проектів, які можуть бути цікавими Україні. Рада Європейського Союзу схвалила рамковий концептуальний документ стосовно запровадження та розвитку програми Східного Партнерства. І вона доручила Європейській Комісії виробити конкретні рамки й механізми, тому поки ця робота не завершена, важко давати конкретні оцінки цій ініціативі.

Що стосується програми Black Sea Synergy, то вона покликана об’єднати сили різних країн Чорноморського регіону. Ця програма також повинна заповнити прогалини в зовнішній політиці ЄС щодо такого важливого регіону. Європейським Союзом було розроблено конкретні концепції політики щодо Середземноморського регіону, щодо Росії, а ось щодо Чорноморського регіону конкретної політичної програми не було. У Чорноморському регіоні вже функціонують різні міжнародні організації та проекти, як-от: Організація чорноморського економічного співробітництва, що зосереджується на питаннях економічної співпраці, BLACKSEAFOR, програма покликана об’єднувати сили країн регіону в воєнно-морській сфері, в її рамках проходять спільні морські навчання. Також у Чорноморському регіоні вживалися різні безпекові заходи для поглиблення довіри між країнами. І ось Black Sea Synergy має поєднати в собі всі ці різнопланові механізми з тим, щоб оптимізувати співпрацю країн Чорноморського регіону між собою та з ЄС.

Довгий тунель візового діалогу. Що в кінці?

Для України актуальною залишається проблема наближення до безвізового режиму з ЄС. Є різні моделі встановлення такого режиму між ЄС та країнами, що не є його членами. Так, експерти виокремлюють російську та балканську (Македонія, Сербія, Чорногорія) моделі. Яка з них є оптимальною для України?

По-перше, варто наголосити на тому, що той візовий режим, який між ЄС та Україною вступив в дію з січня цього року, є вже глибшим за режим, який наразі існує між ЄС та Росією. Перелік категорій громадян України, які мають права на отримання візи за спрощеною системою надання, є ширшим за відповідний перелік категорій громадян, встановлений для Російської Федерації. Що стосується балканської моделі, то є певна відмінність між Україною та балканськими країнами. Для кожної країни за цієї моделлю вироблено спеціальну Дорожню карту, де чітко вказано, що й на якому етапі країна повинна зробити, аби наблизитися до кінцевої мети реалізації Дорожньої карти – до безвізового режиму з країнами-членами ЄС. Україні поки що така Дорожня карта не запропонована. У спільній заяві за підсумками Паризького саміту йшлося лише про продовження візового діалогу між ЄС та Україною, кінцевою метою якого має бути встановлення безвізового режиму в довгостроковій перспективі. Далі цього ЄС не пішов поки що.

А чи є якісь напрацювання щодо Дорожньої карти з українського боку? Якась експертно-правова робота в цьому напрямку здійснюється?

Українська сторона не може самочинно розробляти таку Дорожню карту, тому що це документ, який розробляється й підписується на двосторонньому рівні.

Довідка

Амстердамський договір було прийнято 2 жовтня 1997 року. Він набув чинності 1 травня 1999 року. Цим договором вносилася значні зміни в текст Договору про Європейський Союз, прийнятий у Маастріхті в 1992 році. Відповідно до Амстердамського Договору стаття 49 Договору про ЄС була змінена й на сьогодні чинною є наступна редакція (пер. з англ. "ПіКу України"):

Стаття 49
Будь-яка європейська держава, яка поважає принципи, визначені в статті 6 (1) цього Договору, може подавати заявку на членство в Союзі. Вона повинна спрямувати свою заявку до Європейської Ради, яка має приймати рішення одностайно після консультацій із Європейською Комісією та отримання згоди від Європейського Парламенту, що має прийняти рішення абсолютною більшістю голосів своїх членів.
Умови прийняття до ЄС та виконання вимог Договорів про Європейський Союз мають бути предметом договору між державами-членами та державою, яка подає заявку. Цей договір має бути ратифікований усіма державами-членами у відповідності до їхніх національних конституційних процедур.

Стаття 6
1. Європейський Союз був заснований на базі таких принципів, як свобода, демократія, повага до прав людини та фундаментальних свобод, верховенство права. Всі країни-члени поділяють ці принципи.

фото: Саша Єремєєв