На київську презентацію (13 вересня) свого останнього альбому «Аминь.ru» Сергій Бабкін (екс-учасник «5nizza») приїхав на півроку пізніше , ніж вийшла його платівка і в, м'яко кажучи, препоганому настрої. Це відчули всі – і журналісти, які розмовляли з актором-музикантом за службовим обов'язком, і пересічні слухачі і навіть палкі фанати музики Сергія. Столичний клуб «Бочка Пивна», якому вдалося вмістити не одну сотню шанувальників бабкінського таланту, час від часу завмирав у тиші – Сергій робив зі сцени зауваження залу.

Його відверто дратував тютюновий дим (хоча сам Бабкін палить багато), розмови публіки, а також прохання зіграти «щось із старенького». «Я ще раз хочу повторити, що ви прийшли на презентацію альбому «Аминь.ru», – постійно повторював Сергій у перервах між вигуками.

А ось сам концерт був хороший, як це зазвичай буває у Бабкіна. Він чудовий актор і завжди бере саме цим. Одна пісня – одна мікровистава. На сцені не Сергій Бабкін, а герой тієї чи іншої п'єски. Та і закінчився концерт красиво – пісенькою з радянського мультфільму про бременських музикантів. «Ночь пройдет – наступит утро ясное», – співав Бабкін і, хочеться сподіватися, що наступного дня настрій у Сергія був трохи кращим, таким, як під час цього інтерв'ю.

Про музику і гру

Коли ми домовлялися про розмову з Сергієм Бабкіним, він відразу запитав, де я, і приїхав сам, правда, запізнився на півгодини. Лив дощ, і нам обом хотілося якнайшвидше зручно вмоститися в сухому місці.

- Можна сюди, але там не палять.

- Ой, ні, давай, може, щось інше знайдемо, - збентежено запропонував Сергій.

Перед тим, як розпочати розмову, він всіляко намагався зручно розмістити мій диктофон, у результаті – поклав його на свою пачку сигарет, потім щоразу руйнуючи цю конструкцію, коли виникало бажання покурити. Падаючий на стіл попіл він періодично збирав і зсипав спочатку на серветку, а потім – у попільничку. Палив багато. Він часто дивився у вікно. Дощ припинявся і починався знову.

Музичний стиль Бабкіна визначити важко. Хочеться сказати: «Просто музика». Проте прагматичний музичний критик говорить про Сергія як про барда сучасності, порівнюючи його з такими зубрами, як Нікулін, Міронов і навіть Висоцький. Адже у кожного покоління свій співаючий актор, і чому б Бабкіну не зіграти й цю роль. Для цього покоління.

- Ти часто граєш (акторуєш) в житті?

- Я завжди себе відчуваю актором. Навіть зараз, коли ми спілкуємося з тобою. Це як і будь-яка інша професія. Наприклад, лікар сидить у кав'ярні і п'є каву, але якщо комусь стає погано, то він же не говорить: «Давайте в кабінет несіть – я лікар тільки в кабінеті і в білому халаті». Ні, він відразу надає допомогу, принаймні, має надати, адже він клятву давав. З актором – те ж. Як лікареві дай Бог, щоб не доводилося виконувати свої функції в повсякденному житті, так і акторові – в житті трохи менше грати. Але бувають такі моменти, коли необхідно скористатися своєю професією не на сцені. Слава Богу, їх мало, але вони є, і ти цим користуєшся. Часто це моменти спонтанні і вимушені.

- А в музиці?

- Концерт, звичайно, прагну робити театральним дійством. У мене не дуже це виходить. Максимум, що вдається, в сенсі театрального концерту, – це прожити кожну пісню, зіграти її. Театралізований концерт – це масштабно.

- Коли ти дивишся людині в очі, ти багато що можеш про неї сказати?

- Так. Очі – це все. Те, через що видно внутрішній світ людини – це, мабуть, тільки очі. У людини є тільки ці дві щілини. Більше ніяк ти її не відчуєш, не заглянеш їй в душу – тільки через очі.

- Не боїшся бути «голим» в очах, усвідомлювати, що твій внутрішній світ могли бачити всі?

- Ні, не боюся. Одна моя хороша знайома, менеджер московського клубу і поетеса (робила мені рецензію на альбом «Мотор») сказала: «Слухаєш і здається, що ти стоїш голий, видно всі твої кишечники, шлунки, серце. І навіть стає дискомфортно, адже я, напевно, не повинна цього бачити». Але я не боюся.

- А якщо говорити про наготу у прямому розумінні?

- Якщо так – боюся. І я зовсім не соромлюся свого тіла. Роздягтися можна завжди, але навіщо? Ми в житті роздягаємося тільки за природнім бажанням, а не просто так – узяв і роздягся, ні з того, ні з цього. Якщо це так, то скидається на якусь нездоровість. Не бачу сенсу вийти голим на сцену і шокувати всіх – «Ні фіга собі, вийшов голий! Ось офігеть». Багато цим бравують у театрах, режисери хочуть, щоб актори повзали раком по сцені, всім свою дупу показували.

- Це епатаж?

- Навіть не просто епатаж, це інше: типу я дуже хочу привернути до себе увагу, але нічого нормального не вмію. Це ідіотський, безглуздий епатаж, лайно! Роздягся і побіг по вулиці голий, і кричиш: «Всі сволота, суки!» І вони починають всі тебе фотографувати, знімати, «ха-ха», аплодувати. А взагалі будь-який епатаж – лайно собаче.

- Між людьми на сцені і в залі завжди є невидима мембрана. Ти дозволяєш людям її розривати?

- Так. Я навіть сам її розриваю. Коли дозволяє жанр, пісня. Вона порветься, коли я відповім на якийсь крик із зали, там: «Серьога, а давай ось цю…». Якщо я нічого не відповім, а просто обернуся до басиста і скажу: «Давай там ось цю», то мембрана залишиться. Не всі пісні дозволяють її відсутність. Іноді взагалі нічого не потрібно говорити, щоб зберегти атмосферу між однією піснею й іншою.

- Наскільки спонтанною була поява в твоєму житті театру?

- З дитинства мріяв грати, хоча не знав, що таке театр. З радістю і великим задоволенням, навіть наполягав, щоб мене взяли на якийсь концертний захід, КВК. У драмгурток від палацу піонерів ходив довгий час. Ставили «Звичайне диво», я ведмедя грав.

- Твій образ?

- Не знаю, я, напевно, швидше собака, ні, кінь – народився в рік Коня. Так, я більше схожий на коня. Коні сильні, швидкі. Мені подобаються коні. Ніби людину перетворили на тварину, і вона має нею бути.

Особа

- Ти, в принципі, багато їздиш по містах. Ти відчуваєш кожне місто, отримуєш якусь урбаністичну насолоду?

- Мабуть, так. Відчуваю його настрій, його атмосферу, образ. Всі міста, в яких я був, – з якоюсь родзинкою, різні. Єдине місто, в якому я нічого не відчув, – Томськ. Ми були там вже двічі, не можу ніяк його зрозуміти. Якось не відчув його. Можливо дуже швидко все відбувалося.

- А що більше всього сприяє?

- Самотня прогулянка, або організатор намагається показати найкрасивіші місця. Або довга поїздка – їдеш з одного кінця в інший, намагаєшся роздивитися.

- «В церковь не ходил, крест не носил, но в Бога верил – с этим не завязать…» - з твоєї пісні. Чому так до церкви скептично?

- Чому скептично? Я ходжу в церкву, але дуже рідко. Був такий період, що не ходив, навіть хрестик не носив – втратив його. Зараз вже ціла зв'язка, дивися: це ми з кумом помінялися, це дружина подарувала, а це – мама, а четвертий хрест – хтось мені теж подарував. Був такий момент. Ця фраза зовсім не скептична. Можна не ходити до церкви, можна не носити хрест, можна не носити цього всього, а вірити.

- Може, тобі здалося, що церква – перешкода на шляху до Бога?

- Ні, церква – це те місце, де ти можеш усамітнитися, там всі разом під одним куполом, але кожен – один. Чи то з проблемою, чи то він щасливий і прийшов подякувати Богу, поставити свічку. Хоча там багато людей, але ти відчуваєш себе спокійно.

А взагалі слова – це все маячня. Такі речі не можна пояснити. Коли думка перетворюється на слово, вона стає слабкою! Все одно слабкіше! Мізками ти собі думаєш набагато глибше, набагато сильніше, як тільки ти це формулюєш в слово – все. Тому деколи думаєш: сказати про це? А може, не треба, нехай буде всередині.

Про кіно

- Ти кіноман?

- Ні, дуже мало дивлюся кіно, тому що мало хорошого. Наше люблю кіно. Не просто вітчизняне (українське, російське, білоруське), але хороше.

- Але якщо вибирати між диваном і кінотеатром, чому віддаси перевагу?

- Навіть не знаю. У кінотеатри рідко ходжу. Самому мені краще вдома подивитися, тому що в кінотеатрі якесь лайно, «блін», всі починають кричати щось. Якась сцена – всі починають: «Давай її, вали, давай!» Ні, ну «блін»! Взагалі. Так, це не театр – ти нікого не потривожиш. Якби всі мовчали, все було б чудово. Не висловлювали свою думку. Це навіть не думка, а херня якась, той тупізм, про який я говорю.

- А правду кажуть, що сходинку від театру до кіно легше переступити, ніж назад?

- Якщо так брати, тоді так. Театральний актор може все, мабуть, повинен уміти все. Кіно? Добре, кіно. У мене навіть у дипломі написано: «Актор театру і кіно», хоча окрім як історії кіно нас більше нічому не вчили. А з кіно в театр - вже складніше.

- А в чому полягає ця межа, сходинка? Як вона відчувається?

- У кіно є дублі. Готові? Влився в роль – зняли, а потім можна ще один дубль зробити, фіксації більше. А в театрі вийшов – і 2 години, все до кінця, ніяких дублів нема. У театрі один дубль. І в житті.

фото: Маргарита Копилова