АБСУРДИСТАН / ABSURDISTAN
Німеччина / 88 хв.
Повнометражний
Кольоровий
Мова: російська
Режисер: Файт Гельмер
Сценарій: Заза Буадзе, Горан Міїч, Файт Гельмер
Оператор: Георгій Берідзе
Продюсери: Лінда Корнеманн, Файт Гельмер / Veit Helmer Filmproduktion
Композитор: Шігеру Умебайаші
У ролях: Крістіна Малєрова, Макс Мауфф, Ніно Чхеїдзе, Іване Івантбелідзе

Після скандально відомого «Бората» голлівудського виробництва кадри із зображенням близькосхідних селищ щонайменше насторожують. Так вийшло і цього разу: перекошені хати із художньо облізлим тиньком, малочисельне галасливе населення, вівці і сільський клуб. На щастя, німецьким кінотворцям вдалося скористатись такою картинкою значно плідніше, ніж їхнім американським колегам.

Абсурдистан – село на краю світу. Навколо нього – лише потріскана руда земля і кілька кущів перекотиполя. Води не спостерігається. Пити, митись та утримувати худобу абсурдистанцям вдається завдяки давній, як саме село, трубі - уже проржавілій від давнього вжитку.

Лагодити її ніхто не збирається: у селі цілком свій порядок в розподілі праці. Жінки печуть хліб, кують залізо, стрижуть овець. Чоловіки – ходять до місцевого клубу, де цілими днями провадять «філософські розмови», а ще «підтримують славу предків» - на подружньому ложі.

Однак так ведеться недовго – доки в селі не закінчилась вода. Відтепер посеред села проведено товсту білу лінію – по одну її сторону чоловіки, по іншу – жінки. І ультиматум: «Доки не відремонтуєте трубу – сексу не буде».

Цікаво, що режисер стрічки Файт Гельмер наполягає на реальній передісторії фільму: “На фільм мене надихнула реальна історія з теленовин про турецьке село, де жінки відмовилися давати чоловікам, поки ті не полагодять каналізацію”, - стверджує він.

Так чи інакше, втілити історію про «еротичну трубу» Гельмеру вдалося тонко і зі смаком. Це помітили і світові кіноексперти. Поміж іншими відзнаками, «Абсурдистану» присудили Спеціальну нагороду Bavarian Film Awards за найкращу режисуру 2008.

«Абсурдистан» має присмак радісного хаосу фільмів Еміра Кустуріци та автономної пустельної реальності «Ста років самотності» Габріеля Гарсіа-Маркеса. Тут вам і збройні напади знавіснілих жінок, і проблема вимирання села, і мудрість старих, і альтруїзм юних.

На думки про Куструріцу наштовхує поміж іншим історія кохання двох наймолодших героїв фільму – світлого і максималіського, гострого і непердбачуваного, із домішком соціальної відповідальності та, звичайно, перепонами з боку старших. Все майже як у «Чорній кішці, білому коті» та «Заповіті». Лише Ромео і Джульєта не з Балкан, а з Кавказу, а режисер – не серб, а німець.

А от оператор фільму – Георгій Берідзе – грузин, та ще й художник. Вочевидь, саме тому за роботу камери хочеться сказати окреме «дякую»: стрічку знято з пронизливою любов’ю та розумінням людей і ландшафту.

Картину можна розбирати на окремі кадри – кожен із них вартує сторінки в National Geographics під рубрикою «Людина і пустеля: як ведеться на тлі тріщин». Бо їх і справді багато – в землі, і в стінах, і на людських обличчях – спрага, здається, робить зі зморшок русла пересохлих струмків.

Після перегляду фільму залишається тепле відчуття: від нього хочеться любити, а ще дуже хочеться на Схід.

На коротку мандрівку туди можна втрапити упродовж «Тижня німецького кіно» в культурному центрі «Кінотеатр Київ».