- Про таке не думав, але може і це впливає. Мені вже не один раз казали діти, які стали студентами: «А чому би Вам дорослі книжки не видавати, адже в нас така велика довіра до вашої якості».

Але ж я був дорослим поетом! Я так само люблю дорослу літературу, як і дитячу. Давно вже хотів видати «Швейка» і ось зараз працював 4,5 місяців над редагуванням перекладу Степана Масляка, який жив у Празі років зо 20 і однаково гарно відчував чеську й українську мови. У книжці будуть класичні ілюстрації Гашекового приятеля Йозефа Лади.

Найскладніше було зробити дизайн цієї серії. У ній не буде аж так багато книжок, бо я не є прихильником засмічування інформаційного простору. Я багато часу витрачаю на читання поганих рукописів, тому не хочу, щоб це повторювали читачі.

- Що буде входити до цієї серії. І чи Ви вже визначилися з художником?

- Ми зараз зводимо все до єдиного дизайну. Там не буде одного художника, але серія матиме одне обличчя. До неї входитиме і сучасна література, і класика, і зарубіжна, і українська.

- Ви кажете, що ходите на літературні вечори, де виступають молоді автори, і отримуєте від цього значне задоволення. Можете дати характеристику цій генерації поетів, яких називають «двотисячники»?

- Я говорив з кількома поетами мого покоління про те, що Юрій Андрухович і Сергій Жадан мірою своєї популярності задали молодим тональність, сказати би, щонайвільнішого вірша, який має деякі спільні риси, зокрема, з поетами Ною-йоркської школи, де поезія нарочито заступає в прозові царини. Не знаю, чи це однозначно добре для всієї нашої поезії. Наймолодша українська поезія часто дуже цікава: якимись рядками, інтонацією... Але я ще не так чітко вирізняю обличчя. Це як акваріум, у якому ніби й різноманітні рибки, але я ще їх не вирізняю. Один з тих, хто вихоплюється з цього акваріума, – Остап Сливинський. Я відчуваю в його поезії велику начитаність, широту поетичного покрою і своєрідну урбаністичну епічність.

Неймовірно приємно, що так багато молодих людей заангажовані довкола сучасної української поезії. Бачу це, зокрема, і по своєму 20-річному синові та його друзях. Тарас перекладає поезію з кількох мов і сам пробує писати. Певна річ, у душі я радію з цього, а в реальному житті іноді буваю аж надто строгим критиком, настільки строгим, що нещодавно Богдан Горобчук мене переконував, щоб я не був такий суворий до свого сина, бо він, мовляв, справді дуже талановитий. Я ж не заперечую цього, просто намагаюся привити синові свою улюблену творчу формулу: краще менше, та краще. Тому, наприклад, дуже багато своїх віршів я не публікував до цього часу, хоча вони далеко не найгірші. Просто не зовсім довершені.

Дуже мене втішив на львівському Форумі видавців той факт, що на політологічному диспуті «Україна-Росія» майже не було слухачів, а на всіх поетичний вечорах театральні зали і зальчики не могли вмістити бажаючих, переважно студентів і молодь! Чи ж не прегарна ознака нашого українського часу?

- У вас взагалі літературна родина. Ваші діти беруть участь у роботі видавництва: вони перечитують, є редакторами деяких книжок. Також якось в Інтернеті я надибала переклад віршу Кіплінга «Якщо» Тарасом Малковичем.

- Щойно він закінчив переклад Роальда Дала. Він студент третього курсу романо-германської філології Національного університету ім. Шевченка. Взагалі, я бачу, що це його покликання, він постійно їздить на якісь літературні фестивалі, живе цим.

- Ви часто долучаєте до роботи або молодих людей, або дітей. Наприклад, свого часу це були Ярослава Стріха, Софія Андрухович. Свідомо залучаєте їх?

- Я залучав їх до роботи над «Гаррі Поттером». Ми дорослі можемо щось пропустити, а діти нічого не пропускають, вони все бачать. І це сприяє якості перекладу і водночас піднімає рівень дітей, які починають вірити у свої сили. Дуже важливо, щоб українська перекладацька школа зростала серйозно. Зараз виходить багато перекладної література, але треба щиро зізнатися, що якісних перекладів обмаль. Відходять останні великі майстри. І, на жаль, я часто бачу, що молодь не встигає почерпнути від них щось найголовніше, а женеться, щоб швидко заробити грошей.

- Ваше видавництво давно вийшло за межі України, куди ви продаєте права на друк книжок.

- Так, у нас, наприклад, є свій офісець у Росії. Там ми продаємо книжки російською мовою: всього поки що 20 назв, і на кожній зазначено: «Без права продажи в Украине».

- За останньою інформацією, ваші права закуплені у 19 країнах світу. Як ви контролюєте якість видань?

- Ми закладаємо в угоди пункти, де зазначено, що не можна відхилятися від макету, будь-які маленькі відхилення ми повинні затверджувати. Але іноді зважаємо на якісь слізні прохання видавців і йдемо на сумнівні поступки, як, наприклад, це було з видавцем з Південної Кореї.

- Про яку найкоштовнішу книгу у вашому видавництві можна говорити?

- Не знаю навіть, яку назвати найкоштовнішою. Для мене найкоштовнішими є «Абетка» і серія «Міні-диво». Що побачила світ рекордним накладом - 1 600 000 екземплярів, кожна – по одній гривні. Вони розійшлися по всій Україні і продавалися у всіх поштових відділеннях. Згодом мали фантастичний відгук читачів на цей проект: отримали понад 40 тисяч листів. О, то була така по-справжньому «душещипательна» розкіш!

- Остання ваша найгучніша робота – це книги про Гаррі Поттера. З кожною книжкою ви все більше наближалися до ідеалу: краща обкладинка, кращий і швидший переклад. Не боїтеся, що ця робота, можливо, залишиться найгучнішим проектом у вашому видавництві і ви не зможете це перевершити?

Ні, не боюся. Справді, може таке бути, що це найгучніша робота. Сьогодні пробують розгадати її (Джоан Роллінг. - Ред.) рецепт, і пишеться багато таких книжкових серій: але досягти подібного резонансу якимсь новим книжкам, гадаю, буде нелегко. Безперечно, завдяки цій книжці ми завоювали багато читачів, і після того наклади наших інших книжок почали зростати. Люди почали проявляти більший інтерес до української книжки. …Але поза Україною, повірте, наше видавництво знають зовсім за іншими – оригінальними - нашими книжками.

- А Ви особисто знайомі з Джоан Роллінг?

- Ні. Вона дуже замкнута людина і надає перевагу писанню, а не спілкуванню.

- Цікаво, як відбувається процес купівлі акторських прав. Свого часу, у 2003 році, у вашому видавництві вийшов «Вінні-Пух» у перекладі на українську Леоніда Солонька. Тираж швидко розійшовся, але ви його не перевидаєте, бо не маєте прав.

- Так, бо інше видавництво купило права (йдеться про видавництво Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», Харків. – Авт.). У нас уже сталося так, що ми й омріяного «Маленького принца» не можемо видати, бо одне з видавництв в дуже «український спосіб» викупило на нього права перед нашим носом. А Владислав Єрко малював нам «Принца» три роки! Ох, і гарна ж буде книжка! Але тільки в 2014 році, коли виповниться 70 років з дня смерті автора. А от з Мілном маємо шанс чекати аж до 2026 року. А чом би й не дочекатися майбутнім дітям на радість?!

фото: Саша Єремєєв