Після успіху проектів АРТ-Київ та Великий скульптурний салон «Український дім» презентував київській публіці Великий антикварний салон (повний фотозвіт - тут). Цього разу на трьох поверхах будівлі на Європейській площі розташувались приватні та галерейні колекції старожитностей. Такий поворот сюжету не здивував арт-спільноту, швидше закріпив у неї думку про тверді мистцькі позиції, зайняті «Українським домом».

Костянтін Бранкузі. «Дельфіни».

Якщо ще нещодавно на оглядини класиків світового мистецтва треба було доконче їхати за кордон, то сьогодні такі можливості трапляються і в Україні. Навесні – Роден, восени – Пікассо та Бранкузі – такі козирні карти одні за одною з’являються із рукавів вітчизняних колекціонерів.

Пів-України за Пікассо

«Я ж пів-України проїхала, щоб побачити Пікассо, а ви мене не пропустите?!» – обурюється скромно вбрана жінка на вході. Охоронці навіть не знизують плечима, стоять непорушно – як варта біля Букінгемського палацу.

На відкриття масштабної виставки, що проходтило вчора ввечері, втрапити можна було лише за запрошеннями. «Привітні» постаті охоронців «тримають» кількашарову оборону входу. Перепустка обов’язкова. Перші відвідувачі Салону – строго визначені, і винятків тут бути не може.

Бомондну тусівку на Великому антикварному салону відвідав Йосип Кобзон.

Від сьогодні вхід на Салон, який триватиме до 14 вересня, – так би мовити вільний. Ціна квитка – 50 грн. Для пільгових категорій (пенсіонери, студенти) – 20 грн.

Але повернімося до вчорашнього бомонду. Під звуки класичної музики у холі «Українського дому» вишукана публіка «прицінювалася» до виставленого на огляд добра. А подивитись тут є на що. Перший поверх виділили під експозицію «Паризька школа». Під цією назвою мистецтвознавці об’єднують імена художників, які в 1915-1930 рр. жили в Парижі (найчастіше в районі Монпарнасу та Монмартру) та творили мистецтво в цілком новому дусі.

Стараннями колекціонерів Ігоря Воронова (відомого бізнесмена) та Олександра Фельдмана (народного депутата від БЮТ) в Україні вперше побачили твори титанів того часу. Тут вам скульптура від легендарних Пабло Пікассо, Амадео Модільяні, Костянтіна Бранкузі, Альберто Джакометті, Осипа Цадкіна, Жака Ліпшиця, Ханни Орлової, Мане-Каца. Не обійшлось і без робіт «українського Пікассо» – Олександра Архипенка.

Осип Цаткін. «Портрет з руками».

Відновлюючи історичну справедливість, в «Українському домі» виставили твори інших українців, які у 20-30-х роках минулого століття жили та творили в Парижі. Біля творів Хаїма Сутіна та Марка Шагала красуються полотна Миколи Глущенка, Олекси Грищенка, Василя Хмелюка.

Василь Хмелюк. «Букет у білій вазі», 1956 р.

«Твори українських митців сьогодні різко зростають у ціні, – розповів на прес-конференції колекціонер Ігор Пономарчук (нагадаємо, що він також засновник приватного музею на Десятинній у Києві «Духовні скарби України»), – зокрема на світових аукціонах дуже цінуються твори Глущенка. Зовсім нещодавно одну із його картин продали за $286 тис. І це лише початок».

Із зростанням цін на твори наших співвітчизників, зростає і інший показник – кількість підробок. «Сьогодні стало модним підробляти твори Шишка, – розповів «ПіК України» видавець журналу «Українське мистецтво» Віктор Хоменко, – приблизно 2/3 творів цього художника, які з’являються на ринку, – підробка».

За оригінальність не відповідають

Та підробляють не лише українців. «Сьогодні на ринку гігантська кількість підробок, – констатує колекціонер Леонід Комський, – однак наші колекціонери стараються будь-що уникнути потрапляння на цю вудочку: проводять необхідну експертизу. Вони мусять бути певними того, що мають у власності справді цінні речі. Адже, коли вони вирішать їх перепродати, підробність речі може виявитись, і тоді все піде не на їх користь».

Особливо делікатним питання оригінальності роботи стає, коли стосується бронзової скульптури чи графіки. Адже з однієї і тієї ж форми відливаються численні копії (лише перші вважаються авторськими, всі наступні уже тиражні), а з одного і того ж літографічного каменю можна зробити сотні копій (йдеться лише про вік відбитку та його порядковий номер серед інших копій).

«Я маю великий сумнів у тому, що всі виставлені роботи (що стосується скульптури) – оригінали, – каже художник Тіберій Сільваші. – Не маю сумнівів лише щодо Джакометті. Всі інші можуть бути й відтиражованими. Хоч, зважаючи на рівень їх власників, можу передбачити що 60% тут усе-таки – оригінали».

Завідувач відділу західного мистецтва Музею західного і східного мистецтва імені Варвари та Богдана Ханенків Олена Живкова не береться стверджувати оригінальність чи підробність робіт. «Все це дуже сумнівно, – вважає вона, – і я найчастіше не погоджуюсь на пропозиції антикварних галерей, коли вони пропонують «продіагностувати» чергового «Далі».

На думку Віктора Хоменка, від публічного показу підробка не просто не ризикує, але й значно виграє. «Внесена у каталоги, підробка легітимізується. Та й хто буде котити бочку на відомих колекціонерів», – каже видавець.

Випити за здоров’я галеристів

«А що там далі цікавого?», – цікавиться один фотограф у іншого. «Піди на другий поверх, глянь на шахи», – радить йому колега.

Другий поверх – обитель галерей. Представлено їх тут близько сорока, при чому 2/3 з них – із київською пропискою. «У Львові чи Одесі давно немає нічого, що би становило якусь цінність, – вважає Ігор Пономарчук. – Тамтешнім галеристам немає чого сюди привезти, їм це не вигідно».

Загалом картина мало приваблива. Салони та галереї поприносили на огляд та «прицінку» багато з того, чим вони торгують щодня. Тут картини, меблі, кухонні прибори, лампи. Останні широко використовуються, освітлюючи маленькі стенди-загорожі-псевдокімнатки.

Марк Шагал. «Пара» та «Мексиканський пейзаж».

Популярна атракція у цій частині Салону – посидіти на антикварних диванчиках, багато з яких виглядають не так старими як застареними. До антикварних книжок підходять мало. За антикварними столами сидять почесні клієнти галерей та п’ють за здоров’я галеристів.

Один із антикварних салонів займає цілий зал, що, як правило, використовується для презентацій (такої честі удостоїлася галерея «Епоха антикваріат»). Тут і стоять легендарні шахи. Зроблені з слонової кістки (?), фігури мають на диво реалістичний вигляд. Здиблені коні, воїни, король… Все це в оточені порцеляни, старого годинника та вичовганого килимка.

Дивовижні шахи - радість антиквара.

Дерев’яні тіні забутих предків

Навпроти – ще одна зала. Саме сюди направив мене Тіберій Сільваші зі словами: «Виходячи з першого поверху, я починаю ненавидіти живопис взагалі і Паризьку школу зокрема, таке тут все вторинне. Справді вартує лише одне – дерев’яна скульптура на другому поверсі».

Експозицію народної та професійної дерев’яної скульптури курує Павло Гудімов («Я-Галерея»). Цього разу йому вдалося поєднати власну колекцію та колекцію Президента України Віктора Ющенка. «Ми горді з того, що Президент особисто відбрав для виставки 16 експонатів своєї колекції», – похвалилась на прес-конференції директор «Українського дому» Наталя Заболотна.

Зібрана на Салоні скульптура – плід рук західноукраїнських та волинських майстрів ХVIII-ХІХ ст. У темно-синій залі, де вони розташовані, пахне справжньою старовиною і справжньою таємницею давнини.

«Спаситель», Вінницька обл., ХІХ ст, колекція музею Івана Гончара.

Посірілі від часу, різьблені скульптури стали ніби ближчими, ріднішими, майже теплими. Обличчя святих – дуже різні, але всіх їх об’єднує загадкова чарівність, яка проступає крізь щілини в обробленому дереві, проходить через облізлу де-н-де фарбу. «До створення їхнього неповторного образу особливо доклався час», – переконаний Гудімов.

Павло Гудімов сформував свою експозицію зокрема з експонатів колекції Президента України.

На учорашньому відритті відвідувачі цей зал не надто шанували своєю увагою. Вся тусівка сконцентрувалася у центральному холі. І в церковний спокій дерев’яних Богородиць та янголів ніхто не поспішав.

Між тим, лише тут, видається, можна знайти речі зі справжніми людськими історіями. Наприклад, одне із розп’ять належить Сергієві Якутовичу. Художник випадково натрапив на нього під час зйомок «Тіней забутих предків». Відтоді митець не розлучався із гуцульською святинею.

А от пара ангелів, що зараз належить Павлові Гудімову та ще зовсім нещодавно входила до його проекту «Суміш», раніше лежала на горищі. «Вони пролежали там бозна-скільки часу – завжди двоє. А коли я натрапив на них, вони були ніби нові, лише трохи пахли старістю», – розповідає куратор виставки.

Сьогодні давня скульптура – рідкість як і старі ікони. Ще зовсім недавно їх ешелонами вивозили за кордон. Тепер повернути раритети в Україну досить складно. Антиквари скаржаться на «нелюдське» законодавство: ввіз та вивіз антикваріату на території України обкладається митом у розмірі 25% від вартості предметів.

Події подібні до Великого скульптурного салону мали б розворушити можновладців, а отже й ринок антикваріату. «Нам доконче необхідні такі події, – переконана Олена Живкова, – так ми вийдемо на світовий рівень. Зараз у нас все запущено. Але ми будемо косити свій газон. Якщо доведеться косити його 300 років, коситимемо 300 років».

Ну що ж, українським громадянам не вперше змагатися з бюрократичною державною машиною. Залишається сподіватися, що антиквари зможуть пролобіювати потрібні закони за допомогою впливових любителів мистецтва, багато з яких знаходиться там, де творять ті закони. Єдине – щоб ті акти були на користь не лише приватним колекціонерам, а й великим державним збіркам, тобто музеям.

Резюмуючи побачене на Великому антикварному салоні, можна сказати, що нарешті антикваріат в Україні вийшов із закритих маленьких підвальчиків на великі відкриті території. І найцінніше, що сьогодні є на українському антикварному ринку – роботи наших співвітчизників, які разом зі визнаними іменами творили світове мистецтво.

фото: Саша Єремєєв